Права рука Оксани на секунду завмерла на пластиковому сміттєвому пакеті. М’язи її спини миттєво напружилися, як сталеві троси. Вона могла б зламати цьому великому чоловіку руку в трьох різних місцях раніше, ніж він встиг би взагалі кліпнути очима. Професійний рефлекс оперативника прокинувся в ній блискавично, холодний, чистий і смертоносний. Але вона велетенським зусиллям волі здушила його. Вона натягнула свою маску переляканої, забитої життям заробітчанки ще щільніше.
— Я вже йду, пане. Я тільки сміття заберу…
— Петре, — голос Сави пролунав спокійно, але неймовірно твердо. — Не чіпай жінку. Заспокойся. Вона просто робить свою дрібну роботу, як і всі ми тут робимо свою.
Скеля шумно видихнув крізь зціплені зуби, неохоче відступаючи на крок назад.
— Добре. Забирай це своє сміття і щоб духу твого тут не було. І щоб я тебе сьогодні більше не бачив у цьому корпусі.
— Слухаюсь.
Оксана максимально швидко покотила свій візок до виходу. Коли вона порівнялася з живим колом собак, Куля — найменша і найспритніша вівчарка в групі — раптом підняла голову. Її пронизливі бурштинові очі прямо зустрілися з уважним поглядом Оксани. Хвіст собаки ледь помітно ворухнувся. Тук. Ледь чутний, глухий звук по лакованому паркету.
Ольга Петрівна, яка в цей момент стояла найближче до тварин, глибоко нахмурилась. Вона перевела свій аналітичний погляд із собаки на згорблену спину прибиральниці, яка саме виходила з кімнати, але мудро промовчала.
Тільки-но важкі двері зачинилися за жінкою, Демон різко повернув свою масивну голову в той бік. Його вуха знову нашорошилися.
Раптом телефон майора Лисенка завібрував у кишені з такою силою, що всі в кімнаті здригнулися.
— Так, пані генерал! — він миттєво витягнувся в струнку, хоча співрозмовниця фізично не могла його бачити. — Так… Повністю розумію всю відповідальність… Вже на центральному КПП? Так точно. Ми готові зустрічати.
Він повільно опустив телефон, і всі побачили, як його руки відверто тремтять.
— Генерал Загородня вже на території бази. Її кортеж буде тут за десять хвилин. Слухайте мене уважно: якщо ці кляті собаки не будуть закриті у своїх вольєрах, вона нас усіх відправить постовими патрулювати найгірші вокзали країни. Без жодних розмов і комісій.
— І як, в біса, ми це зробимо?! — в розпачі вигукнув Шустрий. — Вони мене пів години тому мало не зжерли живцем!
— Думай, сержанте! Ти ж у нас дипломований фахівець! — Лисенко панічно метнувся до виходу. — Я піду зустрічати її кортеж. Скеля, зроби хоч щось, благаю!
Майор вибіг у коридор, залишивши їх у пастці власної безпорадності.
Лисенко нісся довгим коридором, але на секунду зупинився біля вікна, щоб перевести збитий подих і поправити краватку. Вдалині, на алеї, він побачив самотню спину прибиральниці, яка повільно штовхала свій візок. Щось у її фігурі було… неправильне. Нетипове. Занадто рівна, горда спина для виснаженої жінки. Занадто впевнений, пружний крок, невластивий для персоналу її рівня.
Його швидкі роздуми різко перервав Бойко, який, наче слизький вуж, вислизнув із залу слідом за ним.
— Пане майоре…
— Що ще тобі треба, Денисе?
Бойко нервово озирнувся, його очі бігали по стінах, шукаючи уявну загрозу.
— Ця баба з клінінгу. Вона якась дуже дивна. Вона постійно тут крутиться, наче щось винюхує. А що, якщо… — він знизив голос до параноїдального шепоту, — що, якщо вона інформаторка якогось картелю? Раптом вона щось підсипала собакам у воду? Або використала якийсь прихований генератор ультразвуку?
Лисенко подивився на молодого лейтенанта неймовірно втомленим поглядом.
— Бойко, ти ідіот чи просто передивився шпигунських бойовиків? Це звичайна тьотя Ксюша з клінінгу. Її наша внутрішня безпека перевіряла вздовж і впоперек. Вона тут три місяці унітази драїть за копійки. Ти серйозно думаєш, що елітний шпигун мафії буде три місяці мити твої обісрані туалети, щоб просто зірвати похорон оперативника?
— Я просто кажу… Собаки на неї дуже дивно реагують. Я сам бачив.
— Собаки реагують на дешеву ковбасу в її кишені, бо вона їх, мабуть, нишком підгодовує, поки ніхто не бачить. — Лисенко різко поправив парадний кітель. — Все, відставити параною. Генерал вже приїхала.
Він швидким кроком пішов зустрічати керівництво, залишивши Бойка наодинці з його липким страхом. Але молодий лейтенант не зводив наляканих очей з постаті жінки вдалині. У його оперативній кобурі лежав пістолет, з якого три дні тому, у темряві одеського порту, вилетіла куля, що змінила абсолютно все. І він до смерті боявся, що ці собаки якимось дивом можуть про це розказати.
Година, що минула з моменту суперечки, потонула в тумані марних спроб і психологічного тиску, від якого, здавалося, вже тріщали стіни. Скеля, остаточно втративши залишки терпіння, наказав Шустрому спробувати відтягнути собак ще раз. Результат був передбачувано катастрофічним. Жнець — вкритий старими бойовими шрамами малінуа, який мав на своєму рахунку десятки затримань найнебезпечніших злочинців — кинувся на кінолога з такою неймовірною люттю, що буквально збив його з ніг. Лише блискавична реакція Перуна — величезної німецької вівчарки, яка в останню мить схопила Жнеця за загривок і потужно рвонула назад — врятувала руку Шустрого від того, щоб перетворитися на кривавий фарш.
— Все! З мене досить! — заверещав Шустрий. Він жалюгідно відповзав на п’ятій точці по слизькому паркету якомога подалі від клацаючих щелеп. — Я не збираюся здохнути тут через якихось псів! Це не собаки, це справжні демони!
Навіть зазвичай непохитний Скеля промовчав. Він важко стояв, схрестивши масивні руки на грудях, і його мозок гарячково перебирав варіанти, яких об’єктивно залишалося рівно нуль.
Рівно о 10:00 важкі двері залу відчинилися, і впевненим кроком зайшов підполковник поліції. На його плечі виднівся шеврон спецпідрозділу швидкого реагування «КОРД». Це був кремезний, битий життям чоловік, від якого за версту пахло міцним тютюном і якісним збройовим мастилом. За ним безшумно зайшли двоє молодих інструкторів у повному штурмовому екіпіруванні.
— Майор Лисенко дзвонив, буквально благав про термінову допомогу, — підполковник швидко окинув простору залу чіпким професійним поглядом. — Я в кінології понад двадцять років. Бачив у собак важкий ПТСР після жорстких штурмів з гранатами, бачив дику агресію при раптовій зміні провідника. Але це? — Він з повагою кивнув на нерухоме живе коло навколо труни. — Такого я не бачив ніколи в житті.
У Скелі в душі зажевріла примарна надія.
— Зможете їх хоча б відтягнути вбік?
— Спробуємо.
Спецпризначенець витратив рівно двадцять хвилин свого часу. Він майстерно змінював інтонації — від жорстких наказових до м’яких заспокійливих. Він обережно використовував спецзасоби для привернення уваги, навіть пробував приманити їх шматком добірного м’яса, спеціально обробленим заспокійливими феромонами. Нічого. Абсолютний нуль. Собаки повністю ігнорували сам факт його існування у цьому всесвіті.
Зрештою підполковник відступив, важко витираючи піт з високого чола.
— Вони взагалі не реагують на зовнішні подразники. Це наче якийсь глибокий колективний транс. Вони чудово знають, що їхній господар мертвий, і вирішили вартувати його тіло, поки… — офіцер на мить замовк, ретельно підбираючи слова.
— Поки що? — роздратовано гаркнув Скеля.
Підполковник подивився на нього надзвичайно серйозно.
— Поки не прийде той єдиний, кому вони готові добровільно передати свій пост.
— Та всі, кого вони теоретично могли чекати, вже знаходяться тут! — вибухнув емоціями Скеля, широко вказуючи руками на присутніх. — Їхній головний провідник мертвий. Більше нікого нема і бути не може! Ярмоленко був круглим сиротою, у нього навіть дальніх родичів на цьому похороні не буде!
— Тоді я вам тут не помічник, — КОРДівець почав методично збирати своє спорядження в сумку. — Моя вам щира професійна порада: просто не лізьте до них. Рано чи пізно спрага та виснаження їх зламають. Але якщо ви полізете туди силою прямо зараз — у вас будуть важкі травми серед людей і покалічені елітні пси. Повірте, воно того зовсім не варте.
Офіцер був уже біля самих дверей, коли Перун, найбільший та найсильніший пес з усієї дванадцятки, раптом повільно підвівся на лапи. У кімнаті миттєво повисла мертва, дзвінка тиша.
Перун повільно, по-королівськи пройшов до центру залу. Його хода була важкою і максимально вивіреною. Він зупинився, глибоко втягнув вологим носом повітря і повільно повернув масивну голову до великого вікна — туди, де в густій тіні старих дерев стояла ледь помітна людська фігура. Оксана.
Вона дивилася прямо крізь скло, і її обличчя було непроникним, як камінь. У руці вона досі тримала брудну ганчірку і яскравий розпилювач миючого засобу — смішне знаряддя своєї ідеально продуманої невидимої професії. Але її холодні очі дивилися не на скло. Вони дивилися прямо в очі Перуну.
Хвіст величезного пса вильнув один раз. Потім другий. Він постояв так ще одну довгу секунду, ніби отримавши якийсь безмовний, телепатичний наказ, розвернувся і покірно ліг на своє попереднє місце в колі.
— Що це в біса щойно було? — пробурмотів підполковник КОРДу, простеживши погляд пса. Але за склом уже нікого не було. Жінка на ім’я Оксана розчинилася в просторі, наче ранковий туман.