— Звичайнісінька прибиральниця, — прогарчав Скеля з неабияким роздратуванням. — Вештається тут під ногами цілий ранок. Я її вже тричі ганяв звідси, як набридливу муху.
Підполковник КОРДу здивовано нахмурив густі брови.
— Прибиральниця? У вас що, цивільний технічний персонал має такий вільний доступ до внутрішнього периметра елітного навчального центру перед самим візитом генерала з Департаменту?
— Вона повністю перевірена нашою Службою внутрішньої безпеки. Три місяці тут працює, миє підлогу, чистить туалети, жодних проблем чи зауважень. Тиха, як миша під віником. Поки… — Скеля раптом замовк, обдумуючи нову, несподівану думку. — Поки не настав сьогоднішній день.
— Дуже цікаво. — Підполковник ще раз уважно глянув на порожнє вікно, знизав широкими плечима і рушив до виходу. — Щасти вам, хлопці. З огляду на ситуацію, воно вам сьогодні ой як знадобиться.
Важкі двері зачинилися, і Скеля залишився з ще меншою кількістю часу на вирішення проблеми і ще більшою кількістю тривожних запитань у голові.
О 10:45 на територію бази прибув урядовий кортеж. Три чорні броньовані позашляховики преміум-класу із синіми спецномерами плавно заїхали через головні ворота. Охорона периметра миттєво виструнчилася. Прес-офіцери заметушилися на площі, відганяючи акредитованих кримінальних журналістів на безпечну відстань від будівлі.
З середньої машини вийшла генерал Тетяна Загородня — керівниця Департаменту Внутрішньої Безпеки. Жінка, про сталевий характер якої в кулуарах міністерства ходили справжні легенди. Вона була вбрана у строгу тактичну форму без зайвого пафосу та блискучих нагород, але її потужна присутність відчувалася майже фізично — як різка зміна атмосферного тиску перед грозою.
Лисенко підбіг до неї, віддаючи честь тремтячою рукою.
— Пані генерал, вітаю в нашому центрі! Прошу величезного вибачення за затримку церемонії, ми маємо тут вкрай нештатну ситуацію з тваринами…
— Відставити доповідь, майоре, — її голос був напрочуд спокійним, але твердим, як титан. — Я вже уважно читала ранкове оперативне зведення. Ведіть мене туди.
Поки вони швидко йшли лункими коридорами до залу прощання, Лисенко скоромовкою викладав суть проблеми: службові собаки наглухо заблокували труну, навіть фахівці з КОРДу не впоралися, ситуація стала критичною. Генерал Загородня слухала мовчки, не збиваючи свого впевненого кроку.
Коли вони нарешті дійшли до масивних дверей залу, вона зупинилася, поклавши руку на мідну ручку.
— Всім цивільним і зайвим оперативникам — негайно покинути приміщення. Всередині залишаються тільки майстер-сержант Ковальчук, інструктор Сава та головний ветеринар. Наказ зрозумілий? Виконувати.
Наказ виконали миттєво, без жодних питань. Лисенко, Шустрий і блідий, як смерть, Бойко (“Мажор”) кулею вискочили в коридор. Загородня повільно зайшла всередину.
Вона обережно обійшла периметр кімнати, уважно розглядаючи кожного напруженого пса. Вона зупинилася навпроти Демона. Величезний чорний пес підняв на неї свої очі — розумні, безмежно втомлені, майже людські очі — і не видав жодного звуку.
— Це службові собаки з групи “Тінь”, — сказала вона нарешті, порушуючи густу тишу.
— Так точно, пані генерал, — чітко відповів Скеля. — Наша абсолютна еліта.
— “Тінь”. Неофіційна назва секретного спецпідрозділу К-9 для роботи під глибоким прикриттям. Собаки, які виходять на слід там, де не працює жодна сучасна техніка і не проходять радари. — Вона з повагою поклала долоню на край державного прапора, що вкривав труну. — Старший оперативник Ярмоленко був не просто їхнім кінологом чи начальником. Він був їхнім справжнім “Альфою”. Він виростив більшість із них зі сліпих щенят.
— Ми це чудово знаємо, пані генерал, — дуже обережно вставив Сава. — Але ми все одно ніяк не розуміємо, чому вони сьогодні нікого не підпускають до тіла.
Загородня повільно повернулася до старого інструктора. В її проникливих очах майнуло щось, дуже схоже на гірке розуміння.
— Вони просто чекають, Саво. Питання полягає лише в одному: на кого саме?
Вона підійшла до великого вікна і подивилася на залитий сонцем плац. Її холодний, аналітичний погляд швидко просканував територію: припарковані машини, озброєну охорону, молодих курсантів. І раптом зупинився на маленькій, непримітній фігурі біля сміттєвих баків господарського блоку. Це була жінка у синьому халаті, яка саме механічно завантажувала чорні мішки у великий пластиковий контейнер.
— Майоре Лисенко! — гучно гукнула Загородня, навіть не повертаючись від вікна.
Двері боязко прочинилися, і в отворі з’явилося перелякане, спітніле обличчя майора.
— Так, пані генерал? Слухаю!
— Я хочу бачити повне особове досьє на всіх цивільних підрядників, які мали будь-який доступ до цього корпусу за останні пів року. Конкретно зараз — мене найбільше цікавить ваша штатна прибиральниця.
Лисенко максимально здивовано кліпнув очима.
— Прибиральниця? Наша тьотя Ксюша? Є щось конкретне, що я маю там шукати? Якісь підозри?
Генерал Загородня не відводила пильного погляду від вікна, де Оксана саме старанно витирала руки об вологий фартух, готуючись зникнути з поля зору.
— Просто негайно принесіть мені її особову справу. Зараз же. І мій захищений планшет з повним доступом до закритих баз кадрів СВБ.
Скеля і Сава багатозначно перезирнулися. Генерал явно знала щось таке, що далеко виходило за межі звичайного службового протоколу.
Ззовні сонце вже стояло в зеніті. Офіційна церемонія прощання мала початися рівно о 13:00. Лишалося менше двох годин до скандалу. А десь у темній підсобці їдальні жінка, яка була ким завгодно, але точно не прибиральницею, спокійно чекала свого часу.
Полудень настав, але жодного полегшення нікому не приніс. Спека ставала душною, повітря в залі прощання здавалося настільки густим від нервової напруги, що його важко було вдихати. Скеля мовчки відійшов у дальній куток, повністю виснажений годинами марних команд і своєї безсилої люті. Шустрий сидів на підвіконні, згорбившись, і бездумно гортав стрічку новин у телефоні, періодично кидаючи злісні погляди на собак, які зробили його посміховиськом перед вищим керівництвом. Бойко (“Мажор”) крутився біля Лисенка в коридорі, як набридлива муха, постійно шепочучи якісь безглузді пропозиції, що ставали все більш істеричними та параноїдальними.
Лише Сава зберігав свій фірмовий спокій. Він непорушно стояв біля вікна, схрестивши сильні руки на грудях, і дивився на сонячний плац із виразом глибокої, важкої задуми.
— Щось тут кардинально не клеїться, — пробурмотів він тихо, ні до кого конкретно не звертаючись.
Ольга Петрівна відірвалася від своїх медичних записів у журналі спостереження за тваринами.
— Про що ви зараз, Саво? Що саме вас турбує?
— Ми з Максом служили разом понад шість років, ще до того, як його перевели в цю елітну групу “Тінь”. Ми постійно тримали зв’язок. Листівки на свята, короткі зашифровані повідомлення в месенджерах, коли він був на складних завданнях. — Сава глибоко насупив свої сиві брови, щось згадуючи. — Він згадав про неї лише один-єдиний раз. Тільки раз, за чаркою міцного коньяку, коли приїжджав у коротку відпустку після затримання картелю. Він тоді сказав, що зустрів когось, хто розуміє оперативну роботу так глибоко, як ніхто інший. Когось, хто говорить з ним однією мовою. І буквально, і тактично.
— Зустрів когось? Маєте на увазі дівчину?
— Набагато більше. Справжнього партнера. Рівню. — Сава повільно відвернувся від вікна. — Але коли я обережно спитав про це пізніше, він різко перевів тему розмови. Сказав, що деякі речі в їхній професії мають найвищий гриф секретності навіть між найближчими побратимами.
Лікарська, аналітична логіка Ольги Петрівни миттєво почала будувати логічний ланцюжок.
— Ви справді думаєте, що цей таємний “партнер” може бути саме тим, на кого так віддано чекають собаки?