— Я вже нічого не знаю напевно. Але Макс був тією людиною, яка вміла ідеально ховати найцінніше. А ці пси? — Сава з повагою кивнул на нерухоме коло, що охороняло труну. — Вони були жорстко навчені слухати команди рівно двох людей у світі. Макс був одним із них. Головне питання в тому, хто ж був другим?
Перш ніж хтось із них встиг відповісти, двері залу різко відчинилися. До кімнати увійшла генерал Загородня. За нею слідом, ледь не перечепившись через високий поріг, забіг майор Лисенко. Він тримав у тремтячих руках захищений відомчий планшет. Його обличчя було абсолютно білим, наче свіжопофарбована стіна за його спиною.
— Звільнити приміщення, — жорстко скомандувала Загородня. Її голос був тихим, але різав простір, як хірургічне лезо. — Усі, крім інструктора Сави. Негайно на вихід.
— Але, пані генерал, я ж офіційно відповідальний за безпеку об’єкта… — почав було сперечатися Скеля.
— Вийдіть геть, майстер-сержанте. Це мій прямий наказ.
Важкі двері зачинилися за останнім офіцером, залишивши в просторій кімнаті лише генерала Загородню, Саву та дванадцять мовчазних, напружених вартових.
— Саво, — почала генерал, підходячи до нього впритул. — Те, що я тобі зараз скажу, має гриф “Цілком таємно. Особливої важливості”. Якщо бодай слово з цього вийде за межі цієї кімнати без мого прямого дозволу, тебе судитиме закритий трибунал. Ти мене дуже добре почув?
— Так точно, пані генерал. Могила.
Вона мовчки простягнула йому планшет. На яскравому екрані світилося відкрите особове досьє. Сухе, казенне, абсолютно стандартне. Створене кращими фахівцями для того, щоб витримати будь-яку перевірку в базах даних, але абсолютно порожнє та безлике всередині.
— “Коваленко Оксана Петрівна”. Жодного реального запису в державних реєстрах до 2023 року. Офіційно найнята три місяці тому через приватну клінінгову фірму. Спецперевірка ідеально чиста. Жодних червоних прапорців. — Загородня зробила драматичну паузу, і її погляд став жорстким, як кремінь. — Крім того малесенького факту, що її відбитки пальців не збігаються з жодною цивільною базою країни. А ідентифікаційний код, який вона спокійно надала при працевлаштуванні, насправді належить жінці, що померла від важкої онкології в Житомирі ще п’ять років тому.
Сава уважно вдивлявся в екран, і всі складні пазли в його голові нарешті почали складатися з голосним клацанням.
— Вона “мертва душа”. Професійний привид.
— Позивний: “Мара”. Справжнє звання: капітан. Старший оперативник Служби внутрішньої безпеки, спецпідрозділ “Тінь-7”. — Голос Загородньої несподівано пом’якшав на долю секунди, в ньому проступила глибока, щира повага. — І офіційна, законна дружина старшого оперативника Максима Ярмоленка.
Тиша, що запала після цих шокуючих слів, була абсолютною. Сава повільно перевів погляд з екрана планшета на напружених собак, потім на вікно, де він востаннє бачив згорблену прибиральницю. Раптом усе набуло жахливого, але математично ідеального сенсу. Те, як вона рухалася — безшумно, економно, як хижак. Те, як елітні собаки миттєво реагували на її присутність. Те, як вона мовчки терпіла три місяці постійних принижень, щоденного миття брудної підлоги і відвертої зневаги від таких паперових офіцерів, як Бойко, не проронивши й зайвого слова.
— Вона була тут весь цей час, — важко видихнув він. — Спостерігала за всіма нами. Чекала.
— Три довгих місяці, — підтвердила Загородня, схрестивши руки. — Одразу після того, як Макс поїхав у своє останнє відрядження на перехоплення контрабанди в Одесу. Вона офіційно пішла у тривалу відпустку за сімейними обставинами, створила собі бездоганну легенду і проникла в цей навчальний центр як звичайнісінький технічний персонал. Навіть без нашого офіційного відома. — Генерал повільно підійшла до труни. Демон провів її уважним поглядом, але не поворухнувся. — Вона не просто мовчки оплакувала свого чоловіка, Саво. Вона вела власне, жорстоке розслідування.
— Розслідування? — Сава раптом відчув неприємний, липкий холод у животі. — Офіційний рапорт слідчих каже, що він загинув під час виконання. Вогневий контакт із озброєними контрабандистами в порту, хаотична перестрілка.
— Офіційний рапорт — це просто зручна брехня для гарної статистики і преси. — Загородня стиснула кулаки так сильно, що побіліли кісточки. — Макса не вбили злочинці. Його холоднокровно стратили свої ж. Хтось із внутрішнього кола. Куля калібру 9 міліметрів прямо в потилицю, поки він спав у службовому автомобілі після успішного завдання.
Сава відчув, як земля буквально йде з-під його ніг.
— Зрада?
— І Мара це точно знає. Тому вона зараз тут. Тому вона свідомо взяла до рук брудну ганчірку і стала абсолютною тінню — щоб зблизька спостерігати за кожним, хто мав доступ до закритих бойових розпоряджень Макса. Щоб вирахувати того щура, який його продав картелю за брудні гроші.
— У неї є реальні докази?
Загородня подивилася йому прямо в очі з відчайдушною надією.
— Знайди її, Саво. Негайно приведи її сюди. Час припиняти цю небезпечну гру в хованки. Нам треба з нею поговорити зараз, поки вона не почала вершити своє криваве правосуддя сама.
Сава рушив до дверей, але на секунду зупинився, взявшись за ручку.
— Пані генерал, як я взагалі переконаю її прийти зі мною? Якщо вона успішно ховалася три місяці, вона більше нікому в цьому світі не довіряє. Вона зараз як загнаний у кут, поранений звір.
— Скажи їй, що Демон дуже чекає, — голос Загородньої звучав твердо і безапеляційно. — Скажи їй, що нарешті настав час повертатися додому.
Сава знайшов її в темній підсобці за старою їдальнею. Вона механічно перераховувала залишки миючих засобів з точністю робота, але її справжні думки були десь дуже далеко. Вона навіть не підняла голови, коли він тихо увійшов, але Сава, як досвідчений старий вовк оперативної роботи, миттєво помітив ледь вловиму зміну в її позі: м’язи спини різко напружилися, а ноги ледь помітно, на кілька міліметрів, змістилися в ідеальну бойову стійку. Вона була готова вбити нападника або безслідно зникнути за частку секунди.
— Демон чекає, — сказав він дуже тихо.
Її руки миттєво завмерли на пластиковій пляшці з відбілювачем. Одну нескінченно довгу хвилину вона не рухалася взагалі. Потім, повільно, дуже обережно, вона розвернулася до нього обличчям.
Маска зникла безслідно. Забита життям прибиральниця з покірно опущеними очима просто розчинилася в затхлому повітрі підсобки. На нього дивилася жінка з таким поглядом, від якого інстинктивно хотілося перевірити запобіжник на своєму табельному пістолеті. Її холодні очі сканували його тіло, професійно оцінюючи рівень загрози, прораховуючи шляхи можливого відходу та приховані пастки. Це був погляд елітного вбивці.
— Хто саме тобі це сказав? — її голос змінився до невпізнання. Він став набагато нижчим, впевненішим. Це був сталевий голос командира.
— Генерал Загородня. Вона чекає на нас у залі прощання.
Оксана — капітан Мара — пильно вивчала його посічене зморшками обличчя ще кілька напружених секунд. Вона шукала найменші ознаки брехні чи підстави. Не знайшла. Вона ледь помітно кивнула один раз і відставила пластикову пляшку на полицю.
— Собаки… вони досі там?
— Ні на сантиметр не зрушили зі своїх місць. Вони чекають тільки на тебе з того самого моменту, як привезли труну на базу.
Щось людське на мить промайнуло на її обличчі. Біль такої нищівної глибини, що Саві самому стало тісно в грудях. Але вже за мить маска залізної леді повернулася на своє законне місце.
— Тоді ходімо, Саво. Не змушуймо їх чекати ще довше.