Вони йшли через відкритий плац абсолютно мовчки. Персонал бази, який за три місяці звик взагалі не помічати “тьотю Ксюшу”, тепер здивовано і навіть з острахом озирався їм услід. Щось кардинально змінилося. Жінка, що йшла зараз поруч із кремезним Савою, рухалася зовсім інакше. Вона більше не човгала старими кросівками. Вона крокувала широко, пружно і впевнено, її очі як радари сканували кожен темний куток, кожну тінь від дерев, кожне відкрите вікно на своєму шляху.
Коли вони нарешті підійшли до адміністративної будівлі, там уже зібрався чималий натовп співробітників. Чутки на закритій базі завжди поширюються набагато швидше за швидкість світла. Скеля похмуро стояв біля самого входу, його обличчя виражало гримучу суміш підозри і повної розгубленості.
— Саво, що тут, в біса, відбувається? Чому ти привів сюди прибиральницю? Я ж чітко наказав їй…
— Відійди з дороги, Петре, — голос Сави був напрочуд спокійним, але настільки владним і важким, що величезний Скеля інстинктивно, сам того не бажаючи, зробив крок убік, звільняючи прохід. — Це особистий наказ генерала.
Вони зайшли в напівтемну будівлю разом, залишаючи шокований натовп позаду.
Залужна стояла біля труни, випроставшись у струнку, наче на параді. Головна ветеринарка Ольга Петрівна, наче скам’янівши, завмерла в найдальшому кутку кімнати, не сміючи навіть голосно дихати.
І в цей момент собаки… елітні, непідкупні, смертоносні собаки раптом ожили.
Демон відреагував першим. Його масивна голова різко, наче на пружині, піднялася вгору. Чорні, як ніч, вуха нашорошилися, вловлюючи кожен мікрозвук. Важкий хвіст ватажка почав повільно, ще невпевнено виляти, вистукуючи ритмічний, гулкий дріб по лакованому паркету. Потім відреагувала спритна Куля, за нею потужний Жнець. Один за одним, наче по невидимій ланцюговій реакції, всі дванадцять псів одночасно повернулися мордами до дверей. До жінки, яка щойно переступила поріг.
Оксана зупинилася. На одну нескінченно довгу мить у просторі не відбувалося абсолютно нічого. Дванадцять пар найвідданіших у світі очей пильно дивилися на неї. Вона мовчки дивилася на них. Тиша в залі стала настільки дзвінкою і крихкою, що, здавалося, бетонні стіни зараз просто тріснуть від цього емоційного тиску.
Потім величезний Демон повільно підвівся на всі чотири лапи. Він не побіг назустріч, не загавкав від радості. Він підійшов до неї повільно, з неймовірною собачою гідністю. Його масивне чорне тіло рухалося з бездоганною грацією сильного хижака. Коли він нарешті дійшов до неї, він покірно сів біля її лівої ноги, міцно притиснувся теплим боком до її стегна і підняв голову. В його глибокому погляді не було сліпої тваринної покори. Там було миттєве впізнавання. Безмежна, безумовна любов. І спільна, чорна жалоба.
Оксана безсило впала на коліна прямо на брудний від сотень міліцейських берців поріг. Вона міцно обхопила потужну шию Демона своїми тонкими руками і зарила змарніле обличчя в його густу, жорстку шерсть. Її опущені плечі судомно здригнулися. Жодного звуку, жодного схлипу не вирвалося з її здавленого горла, але дрібне, неконтрольоване тремтіння її тіла кричало про невимовний біль втрати голосніше за будь-який людський плач.
Слідом за Демоном зі своїх місць піднялися інші члени зграї. Один за одним вони обережно підходили до неї, вперше за добу порушуючи ідеальний захисний стрій, який вони так віддано тримали навколо труни. Куля лагідно тицьнулася мокрим, холодним носом їй просто у вухо. Жнець з важким зітханням поклав свою велику голову їй на праве плече. Перун мовчки став позаду, звично прикриваючи її тил від будь-яких загроз. Грім, Арес, Тайфун — кожен із цих грізних псів знайшов своє особливе місце в цьому живому, пульсуючому клубку тіл, що щільним кільцем оточив жінку.
Вони просто чекали на неї. Весь цей нестерпний час вони чекали тільки на неї одну.
Скеля дивився на цю неймовірну сцену з буквально відкритою від шоку щелепою. Весь сьогоднішній ранок він безжально ганяв її коридорами. Погрожував штрафами і звільненням. Ставився до неї, як до порожнього місця, як до брудного килимка. А вона…
— Хто вона взагалі така? — приголомшено прошепотів майстер-сержант, просто не вірячи власним очам.
Генерал Загородня повільно повернулася до нього, і в її суворому погляді зараз читалася дивна суміш глибокого суму і щирої професійної гордості.
— Вона — головна причина, чому ці службові собаки вважаються найкращими перехоплювачами в Україні, майстер-сержанте. Вона особисто, своїми руками тренувала кожного з них з першого їхнього вдиху. — Генерал зробила коротку, вагому паузу. — І вона — законна дружина старшого оперативника Максима Ярмоленка.
Залишки крові миттєво відлили від і без того блідого обличчя Скелі.
— Дружина?!
— Позивний “Мара”. Старший офіцер Служби внутрішньої безпеки. Справжня жива легенда, якої за офіційними документами Департаменту просто не існує. — Загородня невідривно дивилася, як найнебезпечніші пси країни лагідно туляться до своєї справжньої господині. — Вона методично мила твої туалети три місяці, Петре. А ти своїм “професійним” оком навіть не здогадався, що щодня розмовляєш зі старшим офіцером, у якого успішного оперативного досвіду більше, ніж у всього твого паперового штабу.
У самому центрі кімнати Оксана нарешті повільно підняла голову від шерсті Демона. Її очі були абсолютно сухими, але червоними від безсонних ночей і прихованих, невиплаканих сліз. Її голос лунав тихо, проте він був твердим і холодним, як загартована сталь.
— Вони просто не хотіли його залишати самого в темряві, — сказала вона рівно, ніжно гладячи Демона по голові. — Вони чудово знали, що я обов’язково прийду. Вони інстинктивно відчували, що мені життєво необхідно з ним попрощатися. — Вона перевела погляд на закриту труну. — Максим завжди вчив їх захищати те, що для них найдорожче у світі. А для них… я завжди була невід’ємною частиною його душі. Тому вони й тримали цю оборону.
Старий інструктор Сава важко ступив уперед, його зазвичай впевнений голос зараз трохи тремтів.
— Маро… Оксано. Нам треба негайно поговорити про те, що насправді сталося тієї фатальної ночі в порту.
— Я вже все знаю. — Вона дуже повільно, контролюючи кожен рух, підвелася на ноги. Собаки миттєво перебудувалися навколо неї, утворюючи абсолютно непробивне, щільне кільце. Живий, ікластий щит. — Я точно знаю, хто саме його вбив. Я знаю це ім’я вже два тижні.
Тиша, що знову запала після цих страшних слів, здавалася важчою за мармурову могильну плиту. Генерал Загородня зробила різкий крок ближче, її очі звузилися в небезпечну щілину.
— Хто це зробив, капітане?
Але перш ніж Оксана встигла вимовити хоч склад, важкі двері залу різко, з гуркотом відчинилися, боляче вдарившись об стіну. У кімнату кулею влетів лейтенант Бойко (“Мажор”). Він панічно задихався, його очі гарячково бігали, на лобі виступили краплі поту.
— Пані генерал! Прошу вибачення! Там на лінії закритий спецзв’язок, це дуже терміново! З департаменту кібербезпеки дзвонять, кажуть про масштабний витік секретних даних із серверів бази…
Він раптом подавився власними словами і замовк на півслові. Його наляканий погляд різко впав на Оксану, що гордо стояла в самому центрі кімнати. Вона була оточена зграєю бойових псів, яка весь цей ранок повністю ігнорувала будь-які накази та крики. Але тепер… тепер дванадцять пар хижих очей невідривно дивилися прямо на нього. І в цих очах не було покірності. Там була чітка обіцянка неминучої розплати.
Демон глухо, страхітливо загарчав. Це був низький, утробний, вібруючий звук, від якого дерев’яна підлога під ногами почала резонувати. Жнець різко піднявся на всі лапи, густа шерсть на його масивному загривку стала дибки, а чорні губи повільно, міліметр за міліметром піднялися вгору. Він оголив величезні білі ікла, здатні легко перекусити людську руку разом із кісткою.
Бойко рефлекторно зробив крок назад, його молоде обличчя миттєво набуло кольору сигаретного попелу. Він занадто добре впізнав цей специфічний, хижий погляд тварин перед атакою.
— Що… що тут взагалі відбувається? Чому ці тварюки так на мене дивляться?!
Голос Оксани був крижаним і безжальним, як зимовий вітер у відкритому степу.
— Бо вони все знають, “Мажор”. Вони це завжди знали, з тієї самої ночі.
— Про що ти, в біса, верзеш?! Я не розумію! — голос Бойка ганебно зірвався на високий, істеричний вереск. Він відступив ще на один крок, але боляче вперся спиною в зачинені кимось двері. Шляху до відступу більше не було.
— Ти був останньою людиною, яка бачила Максима живим у тій машині. — Оксана зробила один повільний, хижий крок у його бік. уся собача зграя рушила абсолютно синхронно з нею — жива, небезпечна хвиля литих м’язів, настовбурченої шерсті та ледь стримуваної тваринної люті. — Ти за планом операції мав стояти на “фішці” тієї ночі. Ти мав прикривати його спину і контролювати периметр порту, поки оперативна група відпочивала перед фінальним штурмом ангарів.
— Я стояв! Я прикривав! Була раптова засідка контрабандистів! Почалася хаотична перестрілка в темряві! Це всі чудово знають! Є офіційний рапорт слідства!
— Жодної перестрілки не було. — Голос Оксани різко впав до зміїного шепоту, який пробирав до самих кісток набагато сильніше за будь-який крик. — Журнал чергування сектору абсолютно чистий. Камери спостереження на кранах хтось завбачливо вимкнув. Ніхто не стріляв у відповідь. Була абсолютна тиша.
Вона зупинилася всього за метр від зрадника. Демон слухняно сів біля її ноги, але не зводив з пульсуючого горла Бойка свого важкого погляду, в якому вже чітко читався смертний вирок.
— А знаєш, що саме не мовчало тієї ночі? — безжально продовжила вона. — Наш прихований розвідувальний дрон із тепловізором, який мій відділ запустив над зоною операції. Він у відмінній якості записав, як ти тихенько вийшов із машини Максима рівно о 02:17. Рівно за сорок три хвилини до того, як його тіло нібито “випадково знайшли” патрульні. Ти вийшов, боягузливо озирнувся і побіг у бік сліпої зони за контейнерами, щоб викинути стріляну гільзу в море.
Обличчя молодого лейтенанта Бойка страхітливо перекосило. Спочатку там був панічний страх, потім — відчайдушне заперечення, а потім усе це перетворилося на гримасу чистої, концентрованої ненависті.
— Ти нічого і нікому не доведеш, божевільна стерво! Відео з того дрона фізично не збереглося! Сервер вашого відділу раптово згорів наступного ж дня від короткого замикання!
— Я зробила повний дамп сервера ще до того, як твій високий “куратор” віддав наказ спалити серверну кімнату. — Права рука Оксани швидко пірнула у глибоку кишеню робочого фартуха і дістала звідти маленьку, непримітну чорну флешку. — На цьому носії є оригінал відео. А ще — детальні скріншоти твого зашифрованого листування в месенджері. Дванадцять повідомлень. Повністю злиті графіки рейдів. Координати наших таємних сховищ із речовими доказами. І фінальне повідомлення, яке ти отримав рівно за день до смерті Макса: “Вовк забагато винюхує про наші транзити. Ліквідувати негайно. Оплата піде в крипті на старий гаманець.”
У великій кімнаті стало так моторошно тихо, що чітко чутно було, як монотонно гуде лампа денного світла під стелею. Очі Бойка гарячково бігали, шукаючи вихід. Старий Сава непомітно заблокував прохід ліворуч, Скеля своєю масивною фігурою перекрив шлях до вікон. Навіть генерал Загородня зробила жорсткий крок уперед, і її права рука впевнено лягла на застібку кобури на стегні.
— Ти остаточно збожеволіла, — прошипів Бойко, зриваючи з себе маску переляканого офіцера. Тепер перед ними стояв справжній “мажор”, гнилий зсередини, який звик, що великі гроші його батька завжди вирішують будь-які проблеми з законом. — Ти тут абсолютно ніхто. Звичайна прибиральниця. Сміття з ганчіркою. Хто у здоровому глузді повірить твоїм змонтованим фейкам проти слова чинного офіцера поліції?
— Я — жінка, чийого чоловіка ти продав криміналу за жменю віртуальних монет. — Оксана зробила ще один, останній крок уперед, і Демон поруч із нею напружився, як стиснута сталева пружина. — Я — старший інструктор, яка роками вчила кожного пса в цій кімнаті блискавично реагувати на найменшу, ледь помітну агресію. І прямо зараз, лейтенанте, ти для них — єдина легітимна ціль для знищення.
Права рука Бойка нервово, відчайдушно сіпнулася до пояса, де висіла тактична кобура з його табельним “Фортом”.
Це була його остання, фатальна помилка.
Жнець виявився набагато швидшим за людську думку. Величезний пес вдарив зрадника в груди, як живий таран, миттєво збивши його з ніг і з гуркотом впечатавши спиною в жорсткий паркет. Сто кілограмів ідеально тренованої, агресивної ваги намертво притиснули корумпованого офіцера до підлоги. Але елітний Жнець не став рвати йому горло. Він блискавично перехопив праву руку Бойка — ту саму, що конвульсивно тягнулася до руків’я зброї — і безжально стиснув свої могутні щелепи.
На весь зал почувся огидний, гучний хрускіт кісток і нелюдський, пронизливий вереск болю.
— А-а-а-а! Сука! Заберіть від мене цього монстра! Він мені руку нахрен ламає! — заволав Бойко, борсаючись у калюжі власного страху.
— Хороший хлопчик, — крижаним, абсолютно беземоційним тоном сказала Оксана. — Тримати міцно.
Жнець миттєво завмер. Він тримав зламаний зап’ясток “Мажора” в надійному капкані своїх іклів, жорстко контролюючи кожен міліметр його рухів. Будь-який опір означав би ампутацію.
Сава блискавично кинувся вперед, професійним рухом вихопив пістолет Бойка з кобури і жорстко заламав йому другу, цілу руку за спину.
— Лейтенанте Денисе Бойко, ви офіційно затримані! Підозра у зумисному вбивстві співробітника правоохоронних органів та масштабній корупційній діяльності!
— Ви не маєте жодного права! — істерично верещав Бойко, корчачись на підлозі від пекельного болю в прокушеній руці. — Ви навіть не уявляєте, під ким я ходжу! Мій батько мене витягне звідси до вечора! А вас усіх просто зітруть у порошок! Ваш Макс сам винен, він ліз не в свої справи, він знайшов ті схеми транзиту, які були не для його очей!
— Це ти тепер будеш слідчому з Управління внутрішньої безпеки детально розказувати, — голос генерала Загородньої впав на нього важким, сталевим молотом правосуддя. — Майоре Лисенко!
Лисенко, який досі шоковано стояв біля відкритих дверей, здригнувся всім тілом.
— Т-так, пані генерал? Я тут!
— Негайно викличте групу захоплення з нашого Департаменту. Нехай жорстко запакують це кримінальне сміття. Максимальний рівень ізоляції в одиночній камері. Жодних телефонних дзвінків, жодних платних адвокатів чи передач, поки я особисто не підпишу дозвіл. І знайдіть якогось фельдшера, хай перев’яже йому руку і вколе знеболювальне. Він мені потрібен на допитах живим і притомним.
— Слухаюсь, пані генерал!
Двоє міцних інструкторів підхопили Бойка попід руки і безцеремонно потягли його по підлозі до виходу. Коли його волочили повз Оксану, він з ненавистю повернув голову і плюнув кривавою слиною в її бік.
— Ти реально думаєш, що ти виграла, мразота?! Думаєш, що це щасливий кінець?! Вони тебе з-під землі дістануть! Мій Генерал тебе на шматки порве!
Демон попереджувально клацнув величезними зубами буквально за сантиметр від його носа, і Бойко миттєво заткнувся, вдавившись власним істеричним криком. Двері за ними нарешті гучно зачинилися.
Тиша знову повернулася в залу прощання, але тепер вона була зовсім іншою. Вона була очищеною від скверни. Оксана стояла абсолютно нерухомо, надійно оточена своїми вірними псами. Вона порожнім поглядом дивилася на зачинені двері, і на її змарнілому обличчі не було ні краплі тріумфу чи полегшення від помсти. Там зяяла лише чорна, бездонна діра втрати.
Генерал Загородня повільно підійшла до неї, порушуючи тишу кроками.
— Маро?
— Мене звати Оксана. — Вона повільно повернулася до керівниці Департаменту. Її напружені плечі нарешті трохи опустилися. — Я більше не Мара-оперативник. Я просто звичайна вдова, яка три довгих місяці прикидалася меблями, мила ваші туалети і ковтала образи, щоб дізнатися правду.
— Ти могла одразу прийти з цим до мене в кабінет.
— У вашій ідеальній системі безпеки спокійно працював Бойко. — Оксана подивилася генералу прямо в очі, не кліпаючи. — І той високий покровитель, який щедро платив Бойку криптою. Ваша система дозволила холоднокровному вбивці мого чоловіка вільно ходити на волі, отримувати премії та звання, поки я щовечора вимивала за ним брудну підлогу.
Загородній, попри весь її величезний досвід, не було що на це відповісти. Правду визнавати завжди боляче.
Скеля незграбно зробив крок уперед, мнечи в величезних руках свою формену кепку.
— Пані… Оксано. Я… чорт забирай, я навіть не знаю, що вам зараз сказати. Те, як я по-хамськи поводився з вами всі ці місяці…
— Ви були моїм ідеальним, бездоганним прикриттям, майстер-сержанте Петре. — Вкрай втомлено, але без злоби посміхнулася Оксана. — Ваша щира, гучна зневага робила мене абсолютно невидимою для таких, як Бойко. Тож я вам навіть вдячна.
— І все ж… — Скеля з повагою похитав масивною головою. — Мати таку залізну витримку, щоб не пристрелити цього виродка в перший же день… Макс би вами дуже пишався.
Очі Оксани раптом небезпечно заблищали від підступаючих сліз. Вона швидко, різко відвернулася до стіни.
— Мені треба йти підготуватися. Я маю гідно поховати свого чоловіка.