Офіційна церемонія прощання почалася рівно о 14:00. Офіційна причина затримки, озвучена для преси, звучала сухо: “додаткові заходи безпеки”. Справжню ж причину знав лише вузький, закритий від сторонніх очей гурток посвячених.
Оксана незворушно стояла біля відкритої труни у строгій чорній сукні. Величезний чорний Демон сидів поруч, торкаючись її ноги гарячим боком, не відходячи ні на міліметр. Решта бойових собак утворили ідеальну почесну варту вздовж холодних мармурових стін залу.
Генерал Тетяна Загородня повільно підійшла до Оксани і з глибокою повагою передала їй акуратно складений прапор Департаменту.
— Ми обов’язково знайдемо решту павутиння, — дуже тихо, але твердо сказала вона, дивлячись прямо у втомлені очі Оксани. — Обіцяю. Ніхто не уникне відповідальності.
Пролунав трикратний почесний салют із табельної зброї. Пронизлива, щемлива мелодія сурми розірвала тишу над високими соснами бази, і кожен її звук бив прямо у зболіле серце.
Коли всі офіційні заходи нарешті закінчилися, старий інструктор Сава знайшов Оксану біля її старенької, перевіреної часом “Ниви”, яка була скромно припаркована за дальнім господарським блоком.
— Ти вже кудись їдеш? — спитав він, підкурюючи цигарку.
— Бойко в істериці згадав про “Генерала”. Про когось дуже впливового зверху. — Вона ретельно перевірила тактичну шлейку Демона, який одним легким стрибком застрибнув на переднє пасажирське сидіння. — Це величезна, розгалужена мережа, Саво. Хтось координує всі ці зливи інформації про рейди, хтось кришує масштабну контрабанду в портах, хтось холоднокровно продає життя оперативників, які занадто близько підбираються до їхніх тіньових грошей.
— Загородня обов’язково з цим розбереться. Флешка з доказами тепер у неї в сейфі.
Оксана повільно дістала з глибокої кишені куртки маленький, затертий до дірок шкіряний блокнот.
— Та флешка — це лише прямі докази проти виконавця Бойка. А ось це… це особисті рукописні нотатки Максима. Імена чиновників, які він категорично боявся вносити в будь-яку цифрову базу. Тіньові схеми наркокартелю, які він розкрив на Закарпатті та в Одесі. Він просто фізично не встиг передати цей зошит у штаб Внутрішньої безпеки.
Сава обережно, наче гранату без чеки, взяв блокнот своїми мозолястими руками.
— Чому ти даєш це саме мені?
— Бо я поки що не знаю, кому взагалі можна вірити в центральному апараті Департаменту в Києві. А тобі я вірю беззаперечно. Надійно сховай це. І коли прийде правильний час… використай за призначенням.
Раптом екран її телефону, що лежав на панелі приладів, яскраво засвітився. Прийшло зашифроване повідомлення. Вона швидко глянула на текст, і її погляд в одну мить став холодним, як лід.
— Мені терміново треба їхати.
— Куди на ніч дивлячись?
— На полювання, — вона різко повернула ключ запалювання, і старий двигун “Ниви” натужно загарчав. — Доглянь за моїми собаками на базі, Саво. Демон поїде зі мною, а іншим зараз дуже потрібен “батя”, який не дасть їх скривдити.
Вона вдарила по газах і зірвалася з місця, залишивши Саву в хмарі сизого вихлопного диму, з безцінним блокнотом у руках і важкою тривогою в серці.
Повідомлення на екрані телефону Оксани світилося в темряві салону автомобіля як тривожний червоний маяк: “Промзона на Видубичах. Старий склад №7. Ми точно знаємо про Гнатюка”.
Вона миттєво впізнала цифровий код відправника — складний набір символів, що відповідав даті створення секретної групи “Тінь”. Це міг бути тільки хтось зі “старої школи” оперативників. Хтось, хто досконало знав старі протоколи зв’язку, які не змінювалися роками.
Величезна промзона на глухій околиці Києва в цей пізній час доби виглядала як мертва, покинута людьми зона. Вулиці були абсолютно порожні й темні, освітлені лише кількома вцілілими ліхтарями. Оксана зупинила авто за два квартали до цілі. Демон сидів на пасажирському сидінні, напружений, як натягнута струна. Його тонкий нюх вловлював настрій хазяйки, і він час від часу тихо, ледь чутно гарчав на суцільну темряву за брудним склом.
— Тихше, хлопчику, — м’яко скомандувала вона, паркуючи машину в непроглядній тіні іржавих морських контейнерів. — Працюємо тихо.
Величезний пес абсолютно безшумно вислизнув з машини слідом за нею.
Склад №7 виявився гігантським напівзруйнованим ангаром. Важкі металеві двері були ледь прочинені, і з вузької щілини на вулицю вибивалося тьмяне, жовтувате світло. Оксана дістала свій табельний імпортний пістолет, який вона завбачливо забрала зі схованки, і звичним, відпрацьованим рухом перевірила патрон у патроннику. Вона рухалася ідеальним тактичним кроком, методично перевіряючи кути, як її роками вчили на закритих полігонах Внутрішньої безпеки.
Усередині ангара гостро пахло машинним мастилом, цвіллю і… тваринним, липким людським страхом. Посеред величезного, лункого порожнього простору, під єдиною працюючою будівельною лампою, стояв старий дерев’яний стілець. На стільці сидів чоловік у дорогому, але зараз безнадійно зіпсованому костюмі, міцно прив’язаний до спинки звичайним армованим скотчем. А над ним, абсолютно спокійно і незворушно перевіряючи свій старий кнопковий телефон, височів Сава.
Оксана повільно опустила дуло зброї, але ховати пістолет у кобуру не стала.
— Ти занадто швидко тут опинився, — сказала вона, безшумно виходячи з темряви. — Я ж була впевнена, що ти залишився на базі з собаками.
— Я просто уважно прочитав першу сторінку Максового блокнота, поки ти прогрівала свою машину, — незворушно відповів старий інструктор. — Там була записана адреса цього щура. Я логічно вирішив, що тобі точно знадобиться надійне вогневе прикриття. А я знаю набагато коротшу дорогу через лісові стежки, без зайвих світлофорів.
Сава з презирством кивнув на жалюгідного полоненого.
— Знайомся, Маро. Валерій Петренко. Кримінальний позивний “Вінсент”. Офіційно — поважний цивільний підрядник, директор логістичної фірми. Неофіційно — головний “гаманець” і тіньовий кур’єр генерала поліції Віктора Гнатюка.
Чоловік на стільці був наскрізь мокрий від холодного поту, його руки дрібно тремтіли, а під лівим оком вже стрімко наливався свіжий, дуже переконливий “виховний” синець.
— Я нічого не знаю! Клянуся вам! — жалісливо заверещав він, побачивши воронену сталь зброї в руках Оксани і моторошний оскал чорного Демона. — Я просто дрібний посередник! Я нікого не вбивав, я лише вожу папери і флешки!
— Ти возиш смерті моїх колег, Валеро, — Оксана підійшла до нього впритул, і від її голосу віяло арктичним холодом. — Розкажи мені все, що ти знаєш про схему “Ошийник”.
Сама лише назва цієї схеми змусила Валерія конвульсивно здригнутися. Це була таємна кодова назва масштабної операції з продажу закритої інформації, про яку Максим згадував у своїх зашифрованих нотатках.
— Я… я фізично не можу… Вони мене закопають… Гнатюк нікому не пробачає таких розмов…
Сава низько нахилився до нього. Його голос був лагідним, майже як у доброго дідуся, що читає казку, і саме це робило ситуацію ще вдесятеро моторошнішою.
— Валєра, сонечко, подивись уважно на цю гарну жінку. Вона — вдова того самого чесного офіцера, якого ви з вашим генералом безжально замовили кілерам. Тобі треба боятися не “їх”, що б там Гнатюк тобі не обіцяв. Тобі треба боятися виключно її. Бо “вони” тебе просто тихо пристрелять, а вона… вона і цей милий чорний песик знають анатомію людського болю набагато краще за головного хірурга.
Валерій важко ковтнув в’язку слину, дивлячись у абсолютно порожні, мертві очі Оксани і на ікла Демона. Він остаточно зрозуміла: це глухий кут.
— Це… це дуже стара і глибока мережа, — почав він, затинаючись на кожному слові. — Ще з часів старої міліції. Вони роками сиділи тихо, збирали зв’язки. А коли почалися великі перестановки в МВС, вони активізувалися по максимуму. Оперативна інформація — це найдорожчий товар на чорному ринку. Точні дати поліцейських облав на митниці, маршрути конвоїв з конфіскатом, графіки таємних ротацій спецназу.
— І хто ваш головний покупець? — жорстко спитала Оксана, не зводячи з нього очей.
— Міжнародні синдикати. Посередники з Азії та Європи. Гроші йдуть виключно через анонімну крипту, через десятки міксерів, кінців знайти просто нереально. Але кінцевий бенефіціар усієї цієї логістики в Україні — Департамент, де сидить Гнатюк.
— А мій Максим? Що він дізнався?
— Ваш чоловік… “Вовк”… він був занадто розумним. Він почав активно копати під дивні поставки в одеському порту. Він помітив закономірність, що злочинці завжди знають про виходи ваших груп занадто точно. Охорона картелю встигала вивезти товар ще до того, як ваші оперативники виходили на вихідні позиції. Він вийшов на мого головного кур’єра. — Валерій відчаєм заплющив очі. — Гнатюк запанікував і дав жорстку команду на зачистку. Він особисто сказав, що “Вовк” став скаженим і його треба терміново “приспати”.
Оксана відчула, як весь світ навколо неї звузився до однієї маленької точки. Генерал-майор Віктор Гнатюк. Начальник Департаменту логістики та закупівель МВС. Та сама людина, яка ще вчора виступала по національному телебаченню і пафосно розповідала про безкомпромісну боротьбу з корупцією.
— Де він зараз знаходиться? — прошепотіла вона так тихо, що Демон нашорошив вуха.
— Завтра ввечері у них запланована велика сходка з азійськими “інвесторами”. В закритому заміському преміум-комплексі “Сосновий Берег” під Києвом. Вони будуть терміново вирішувати, що робити з бізнесом після арешту вашого Бойка. Вони там усі в дикій паніці.
— Яка там охорона?
— Як у президента країни, не менше. Периметр тримають професіонали, колишні спецпризначенці, а приватна служба безпеки всередині перевіряє навіть персонал. Ви туди зі зброєю ніяк не зайдете.
Оксана багатозначно перезирнулася з Савою.
— Це ми ще побачимо.
Раптом дорогий смартфон Валерія, який лежав на брудному столі, яскраво засвітився. Вхідний дзвінок. На екрані висвітився “Невідомий номер”.
— Відповідай, швидко, — наказала Оксана, натискаючи кнопку гучного зв’язку і приставляючи холодне дуло “Глока” прямо до коліна полоненого. — Одне зайве чи непевне слово — і ти довічний інвалід. Зрозумів?
Сава міцно підніс телефон до вуха зблідлого Валерія.
— А-алло? — голос логіста зірвався на жалюгідний писк.
— Вінсенте, увага, — жіночий голос на тому кінці дроту був спотворений цифровим модулятором, звучав металево і беземоційно. — У тебе зараз гості. Я чітко бачу їх по камерах внутрішнього спостереження старого складу. Передай слухавку капітану Марі. Негайно.
Оксана миттєво підвела напружений погляд на брудні камери під високою стелею ангара, які вона вважала неробочими.
— Хто це говорить? — різко гукнула вона в телефон.
— Друг, — спокійно відповів спотворений голос. — Мене в системі звуть Калина. Я старший аналітик відділу кібербезпеки. Я віддалено вела всі операції Максима останні пів року. Це саме я надіслала тобі адресу цього складу.
— Ти працюєш з Внутрішньої безпеки? — з підозрою спитав Сава.
— Я з тих нечисленних людей, хто щиро хоче почистити нашу систему від корумпованих щурів. Слухайте мене дуже уважно. Генерал Гнатюк вже знає, що Бойко заарештований Загородньою. Він запанікував і запустив протокол “випаленої землі”. Валерій — наступний у його списку смертників як слабка ланка, що багато знає. Рівно через три хвилини на ваш склад приїде озброєна група ліквідації картелю. У вас більше немає часу на душевні розмови.
— Чому я взагалі маю тобі вірити, “Калино”? — примружилася Оксана.
— Тому що я щойно скинула тобі точні координати абсолютно безпечного будинку на зашифрований месенджер. Там є все, що тобі буде потрібно для завтрашнього вечора. Спецзасоби, детальні плани “Соснового Берега”, списки гостей та охорони. І… найголовніше. Відеозапис, який Максим не встиг передати в штаб.
Зв’язок різко обірвався, залишивши після себе лише короткі гудки.
— Треба негайно валити звідси, — Сава одним професійним, блискавичним рухом розрізав тактичним ножем скотч на ногах Валерія, потужним ривком піднімаючи його на ноги. — Ти йдеш з нами, Валєра. Як живий щит і наш головний свідок для прокурора. Спробуєш хоч на крок втекти в темряву — Демон тебе наздожене і розірве на шматки.
Вони кулею вибігли через іржаві задні двері ангара саме в той момент, коли до головного входу з диким вереском палених гальм підлетів тонований чорний мікроавтобус без номерних знаків. Звідти горохом висипали кремезні люди в чорному тактичному спорядженні без жодних розпізнавальних знаків. У їхніх руках хижо блищали помпові рушниці та автомати.
— В машину, швидко! — крикнула Оксана, відкриваючи двері “Ниви”.
Демон загрозливо загарчав у бік нападників, густа шерсть на його загривку знову стала дибки, але Оксана коротко, наказово свиснула. Пес миттєво зорієнтувався і одним гнучким стрибком залетів на заднє сидіння. Сава грубо запхав туди ж переляканого Валерія, буквально закинувши його всередину, як мішок з картоплею.
“Нива” з шаленим ревом зірвалася з місця. Оксана безжально пробила бампером хлипкі дерев’яні ворота заднього двору промзони якраз у ту секунду, коли перші кулі від автоматних черг лунко зацокотіли по металу старої обшивки складу.
Очікуваної погоні не було. “Група зачистки” чудово розуміла, що влаштовувати голлівудські гонки зі стріляниною в столиці посеред ночі — це гарантовано привернути увагу десятків патрулів поліції. Вони воліли працювати тихо і без зайвих свідків.
Дорога до “безпечного будинку” зайняла майже годину плутаними лісовими стежками та об’їзними шляхами. Це виявилася стара, нічим не примітна дача в глухому садовому товаристві за містом, яка з вулиці виглядала абсолютно покинутою. Але всередині було неочікувано тепло, у підвалі тихо гудів сучасний інверторний генератор, а на даху була непомітно встановлена антена зашифрованого супутникового зв’язку.
За великим кухонним столом, який був повністю завалений потужними ноутбуками, планшетами та додатковими моніторами, сиділа молода жінка. Вона була в товстих окулярах і просторому худі з іронічним принтом “Не чіпай мене, я пишу код”. Вона виглядала зовсім не як крута шпигунка з кіно, а скоріше як типова, виснажена айтішниця, що не спала щонайменше три доби поспіль.
— Калина? — обережно спитала Оксана, заходячи всередину і тримаючи зброю опущеною, але напоготові. Демон йшов поруч, уважно обнюхуючи нове приміщення.
— Для друзів можна просто Іра, — дівчина втомлено зняла окуляри і потерла почервонілі від моніторів очі. — Я дуже чекала на вас. Макс мені багато про тебе розповідав, Маро. Він завжди казав, що якщо з ним раптом щось станеться під час розробки картелю, тільки ти зможеш закінчити його справу і вижити.
— Покажи мені обіцяне відео, — жорстко сказала Оксана, повністю ігноруючи ввічливі люб’язності. У неї не було на це ні сил, ні часу.
Іра мовчки розвернула до неї центральний ноутбук і натиснула “Play”.
— Це унікальний запис із прихованої мікрокамери Максима. За два дні до його загибелі в Одесі. Він вночі зустрічався з глибоко законспірованим інформатором у районі старих промислових доків.
На яскравому екрані з’явилося зернисте, зеленувате нічне зображення тепловізора. Рідний, знайомий до болю голос Максима за кадром був напруженим: “Підтверди мені джерело цього наказу”.
Голос його співрозмовника був приглушеним, а обличчя повністю приховане темною балаклавою: “Наказ на злив ваших маршрутів ішов напряму з самого верху. Від генерала Гнатюка. Він чітко сказав своїм людям, що ваша група “Тінь” почала занадто заважати його міжнародному бізнесу. Вони стабільно продають точні координати таємних складів МВС і графіки рейдів картелям. Ціна питання — десятки мільйонів доларів у невідстежуваних біткоїнах”.
Коротке відео різко обірвалося на цьому зізнанні.
— Цього все одно замало для суду, — похмуро і професійно констатував Сава, схрестивши руки на грудях. — Голос на відео можна легко підробити нейромережами, діпфейки зараз на кожному кроці, а обличчя інформатора взагалі не видно. Будь-який, навіть найдешевший адвокат Гнатюка розвалить цю справу в суді за п’ять хвилин, назвавши це поліцейською провокацією.
— Саме тому нам життєво необхідно взяти самого Гнатюка на гарячому, — впевнено сказала кібер-аналітик Іра, виводячи на екран нові дані. — Завтра ввечері в “Сосновому Березі”. Він буде там особисто зустрічатися з головними іноземними покупцями інформації. У мене є ідеальний план, як тобі непомітно туди потрапити під виглядом обслуговуючого персоналу елітного кейтерингу. Але є одна проблема: вийти звідти живою після того, як усе почнеться…
Оксана уважно подивилася на детальну 3D-карту заміського комплексу, що світилася на моніторі. Її вказівний палець впевнено провів лінію маршруту через віртуальну лісосмугу до головного залу.
— Ми не просто вийдемо звідти, Іро. Ми фізично виведемо звідти генерала Гнатюка. І він заспіває все, що знає, прямо на камеру, перш ніж сяде у в’язницю до кінця своїх днів.
Вона повільно повернулася до Демона. Пес спокійно сидів біля вхідних дверей, як найнадійніший вартовий, жорстко контролюючи єдиний вхід. Його чорні вуха миттєво смикнулися на звук її знайомого голосу.
— Ну що, ти готовий трохи попрацювати, мій хороший хлопчику? Як у старі добрі часи на завданнях?
Пес гавкнув — коротко, глухо і дуже вагомо. Він був абсолютно готовий розірвати будь-кого, хто посміє стати на шляху його господині до справедливості.