Спершу повідомлення у месенджерах залишалися непрочитаними, хоча система показувала, що вона заходила в мережу. Згодом її номер почав монотонно, металевим голосом автовідповідача повідомляти: “Абонент тимчасово перебуває поза зоною досяжності”.
Артем гнав від себе найгірші думки. Він переконував себе, що вона могла загубити телефон, випадково втопити його, або поїхати з хворою матір’ю до якихось далеких родичів, де геть погано ловить зв’язок. Хлопець шукав десятки логічних виправдань її мовчанню. Але тягучі тижні минали один за одним, а глуха тиша з Києва ставала нестерпною тортурою для закоханого серця.
Не витримавши цих щоденних психологічних тортур, Артем наважився зателефонувати Денису — своєму давньому шкільному товаришу, який залишився в Києві навчатися на айтішника. Гудки йшли нестерпно довго. Коли друг нарешті відповів, його голос звучав надзвичайно плутано, він постійно збивався і помітно нервував. Денис квапливо відрізав, що Дарину дуже давно не бачив, нічого про неї не знає, і, пославшись на термінові пари в університеті, просто кинув слухавку.
Тоді юнак зважився на найважчий крок — набрав матір. Він інтуїтивно відчував, що ця розмова не принесе йому полегшення, але тривога за кохану дівчину буквально випалювала його зсередини дотла. Вікторія Володимирівна, почувши схвильоване запитання сина, театрально зітхнула в слухавку. Здавалося, вона з нетерпінням чекала цього дзвінка всі ці довгі, тривожні місяці.
— Ох, синочку мій… Не хотіла я розбивати тобі серце на відстані, але ж материнське серце не обдуриш, — почала вона трагічним, співчутливим тоном. — Твоя хвалена Дарина виявилася звичайнісінькою пустушкою. Не дочекалася вона тебе, як я і попереджала.
— Що ти таке кажеш, мамо?! — зірвався Артем, стискаючи смартфон з такою силою, що побіліли кісточки пальців. — Я не вірю жодному твоєму слову! Вона б ніколи в житті так не вчинила, ми ж клялися одне одному!
— Ніколи? А як тобі той факт, що вона зараз ходить вагітна? Живіт уже під самісінький ніс лізе! — безжально, мов снайпер, вдарила мати. — Я особисто бачила її біля станції метро на Печерську. Йшла, очі в асфальт ховала, ніби побита собака. Ще б пак, такий страшний сором!
Усередині десантника ніби обірвався трос ліфта. Вагітна? Його розпечений мозок гачкоподібно зачепився за їхню останню, таємну зустріч на березі річки під зоряним небом. А раптом це його власна дитина?! Може, вона просто боїться йому зізнатися? Але Вікторія Володимирівна не залишила синові жодного, навіть найменшого шансу на світлу надію.
— І знаєш, що найцікавіше, синку? Від кого вона чекає дитину! — отруйно додала чиновниця, добиваючи його психіку остаточно. — Вона по чужих ліжках стрибати почала одразу, щойно твій поїзд рушив з вокзалу. І з ким би ти думав? З твоїм “вірним” другом Денисом! Він сам, згораючи від сорому, приходив до мене і показував їхні спільні фотографії. Розповідав, як вони розважалися у нього на квартирі. Ось тобі і твоя велика, чиста любов!
Кожне слово матері забивалося в голову Артема, немов розпечений цвях. Як це можливо? Невже всі її клятви, ті щирі сльози на вокзалі, та ніжна, найважливіша в його житті ніч — усе це було цинічною брехнею? Невже вона могла спати з ним, а на наступний день піти до його найкращого друга?
Від жахливого нервового перенапруження світ навколо молодого бійця буквально похитнувся. Тієї ж ночі його звалила важка, незрозуміла лихоманка. Температура підскочила до критичної позначки, і міцний десантник опинився на лікарняному ліжку у військовому шпиталі. Лікарі розводили руками, не могли збагнути причину раптової гарячки, адже всі аналізи були в нормі. Вони просто не знали, що так страшно горить розбите на друзки юнацьке серце.
Коли хвороба нарешті відступила, Артем вийшов із лікарняної палати абсолютно іншою людиною. Він закрив усі свої емоції та почуття на важкий, металевий замок. Вирішивши, що минуле для нього остаточно мертве, він з головою поринув у службу. Наступні чотири роки — аж до осені 2021-го — він жив виключно армією: постійні ротації на Схід, відрядження, виснажливі полігони. Він мав повне право взяти законну відпустку, але панічно боявся повертатися до рідного Києва. Боявся випадково зустріти її на вулиці — ту, яка так безжально розтоптала його душу.
Роки служби злилися для сержанта в один безперервний, монотонний марафон. Батьки не втомлювалися бідкатися по телефону, що їхній єдиний син геть забув дорогу до елітної квартири на Печерську. Вони благали його приїхати хоча б на кілька днів, але щоразу Артем знаходив залізне, беззаперечне військове виправдання: суворе керівництво не відпускає, раптові збори, позачергові чергування. Насправді ж він просто ховався від власних привидів.
Одного прохолодного осіннього вечора, коли їхній підрозділ відпочивав після важких нічних стрільб на південному полігоні, його бойовий побратим Богдан задумливо підкинув сухих дров у багаття. Полум’я весело затріскотіло, розганяючи темряву.
— Слухай, Тьомо, ми з тобою вже скільки пудів солі з’їли, а ти ніколи не згадуєш про дівчат, — примружився товариш, дивлячись на іскри, що злітали в чорне небо. — У такого фактурного столичного хлопця точно мусила залишитися вдома якась велика любов. Що, не дочекалася?