Фастівський залізничний вокзал гув, наче розбурханий осінній вулик. Артем спустився металевими сходинками вагона на бетонну платформу, з насолодою вдихаючи прохолодне, вологе повітря. Він підійшов до першого ж торгового лотка, з якого апетитно пахло смаженим тістом і корицею, і став у невелику чергу пасажирів. Час від часу десантник нервово поглядав на масивний годинник на зап’ясті, аби не проґавити відправлення своєї “вертушки” на Київ.
Раптом його погляд, звиклий автоматично сканувати простір, вихопив з натовпу молоду жінку з дитиною. Вони разюче, до щему в серці виділялися на тлі галасливої, строкато вбраної юрби подорожніх. Жінка була одягнена в дуже стару, затерту куртку, яка явно бачила кращі часи кілька сезонів тому, а її взуття виглядало геть зношеним. Поруч, міцно тримаючись за її зблідлу руку, стояв маленький хлопчик років трьох-чотирьох. Малюк виглядав охайно, але його дешевенька осіння курточка була явно з чужого плеча — закочені в кілька разів рукави красномовно свідчили про те, що одяг брався “на виріст”.
Жінка повільно, ніби долаючи фізичний біль, ішла вздовж перону. Час від часу вона тихо, з низько опущеною головою зверталася до пасажирів. Крізь постійний вокзальний шум Артем не міг розібрати її слів, але ця зібгана поза і несміливо простягнута рука говорили самі за себе: вона просила милостиню на їжу.
Військовий відчув мимовільний укол гострого дискомфорту. Його завжди гнітив вигляд такого відкритого людського відчаю. Він стояв із гарячим стаканчиком кави в руці, похмуро спостерігаючи, як ця маленька, зламана обставинами фігурка повільно наближається до його лотка.
У її обережній, невпевненій ході, у тому, як вона трепетно нахиляла голову до дитини, було щось до болю, до спазму в горлі знайоме. Артем спочатку ніяк не міг збагнути, що саме викликає це раптове дежавю. Але коли жінка на мить підняла очі, благаючи повного чоловіка з валізою про кілька гривень… серце десантника просто зупинилося.
Це була Дарина.
Її великі, колись такі ясні, наповнені сміхом і життям очі миттєво розширилися від абсолютного, паралізуючого шоку. На частку секунди їхні погляди перетнулися. Обличчя дівчини стало білішим за крейду. Вона різко, мов зацькований звір, розвернулася, підхопила важкого малюка на руки і з усієї сили побігла в протилежний бік, пірнаючи в гущавину вокзального натовпу.
Артем навіть не встиг нічого подумати. Військові інстинкти спрацювали блискавично, випередивши розум. Він кинув щойно куплену каву прямо на прилавок, не зважаючи на обурені крики продавчині, і рвонув за втікачкою. Багаторічна злість, пекуча образа, біль зради — усе це випарувалося в одну мить. Залишилася лише тваринна, непереборна потреба наздогнати її, подивитися в очі. У грудях вирував справжній ураган, а давня ненависть раптом трансформувалася в гостре, до фізичного болю відчуття безмежного жалю.
Він наздогнав Дарину біля самісінького краю платформи, буквально за кілька метрів від свого вагона, і міцно, але обережно схопив за худе плече.
— Дарино, стій! — вигукнув він хрипко, зриваючись на крик. Його командирський голос пролунав настільки гучно і наказово, що кілька перехожих злякано відсахнулися вбік.
Вона завмерла на місці, немов укопана в бетон. Повільно, немов долаючи неймовірний опір невидимої стіни, повернулася до нього. Її змарніле, виснажене обличчя було спотворене такою моторошною сумішшю пекельного болю, приниження і глухого відчаю, що Артему стало по-справжньому страшно.
Маленький хлопчик, якого вона з відчайдушною силою притискала до грудей, відчув мамину паніку і голосно, злякано розплакався, ховаючи обличчя в її комір. Сльози суцільним потоком линули по блідих щоках Дарини. Це жалюгідне видовище вмить розтрощило на друзки ту залізобетонну стіну байдужості, яку сержант так старанно вибудовував чотири довгих роки.
— Тихіше, тихіше… Заспокойся, благаю тебе! Ніхто вас не образить, — розгублено белькотів він, відчуваючи власну тотальну безпорадність перед цим горем. Він продовжував міцно тримати її за руку, панічно боячись, що вона знову вирветься і назавжди зникне в натовпі.
— Пусти, мені боляче! — раптом здавлено, зриваючись на хрип, схлипнула дівчина.
Артем ніби прокинувся від важкого трансу. Він усвідомив, що від хвилювання стиснув її тендітне зап’ястя лещатами, і різко відсмикнув руку, ніби обпікся. Його серце калатало так, ніби він щойно пробіг марш-кидок у повній викладці.
— Не тікай, чуєш?! — з відчаєм у голосі попросив десантник, загороджуючи їй шлях. — Ми мусимо поговорити! Я маю на це право після всього! Я хочу знати правду!