Дарина зробила рвучкий рух, щоб піти геть, але завмерла, почувши його надломлений, сповнений болю тон.
— Дарино, я знаю, що ти не дочекалася мене… Мати мені все доповіла в деталях. Про тебе, про Дениса, про ті кляті фотографії з його квартири… Я божеволів від люті і хотів викреслити тебе з пам’яті. Але раз уже доля нас тут, у Фастові, зіштовхнула лобами… Давай поговоримо. Що з тобою взагалі сталося? Чому ти в такому жахливому стані? Чому ти просиш копійки на пероні?! — випалив Артем, не даючи їй отямитися.
Але дівчина лише гірко мовчала, судомно хитаючи головою і ковтаючи солоні сльози.
У цей час молода провідниця визирнула з дверей його вагона і гучно закричала, перекриваючи шум маневрового тепловоза:
— Пане військовий! Поїзд рушає! Зайдіть усередину, двері блокуються автоматично!
Артем перевів погляд на Дарину, потім опустив очі на маленького хлопчика. Малюк уже припинив плакати і тепер з величезним, недитячим подивом витріщався на високого незнайомого дядю у військовій формі. У цього хлопчика були такі знайомі, до болю рідні риси обличчя… Артем раптом з жахом усвідомив, що просто фізично не зможе зараз розвернутися, сісти в теплий, комфортний вагон і поїхати геть. Незважаючи на всю ту біль від її зради, він мусив її вислухати. Тут і зараз.
— Я не їду далі! — крикнув він провідниці, різко повернувши голову. — Викиньте мої речі на перон, негайно!
Провідниця здивовано округлила очі, хотіла почати сперечатися згідно з посадовою інструкцією, але, глянувши на непохитне, суворе обличчя військового, мовчки виставила на бетонну платформу його важку тактичну сумку.
За мить потяг плавно рушив, набираючи швидкість і залишаючи їх утрьох посеред вокзальної круговерті. Артем з величезним полегшенням видихнув: Дарина не скористалася моментом і нікуди не втекла. Сльози на її щоках уже підсохли, а малюк, міцно притиснутий до її грудей, довірливо поклав голову їй на плече.
Вони мовчки, не дивлячись одне на одного, відійшли від галасливого перону і знайшли вільну стару дерев’яну лавку в тихому, засипаному жовтим листям сквері біля вокзалу. Обом було неймовірно важко підібрати правильні слова. Нарешті Артем, нервово хруснувши суглобами пальців, наважився розірвати цю напружену, як струна, тишу.
— Моя мати розповіла мені про твою вагітність ще тоді, у вісімнадцятому, — почав він глухим голосом, дивлячись на опале листя під своїми берцями. — Сказала, що бачила тебе в місті вже з великим животом. Але найгірше не це… Вона розповіла про тебе і Дениса. Про те, що ви були разом одразу після мого від’їзду. Він нібито сам приносив їй ваші спільні фото з ліжка. Чому ти сама не пояснила мені, що сталося? Могла б написати або хоча б подзвонити! Я ж місця собі не знаходив!
Дарина лише гірко, з надривом усміхнулася. У цій вимученій, зламаній посмішці було стільки вистражданого болю, що десантнику стало моторошно.
— Твоя мати дуже багато чого тобі наговорила… І ти їй одразу повірив? Без жодного сумніву вирішив, що я могла так дешево тебе проміняти після нашої ночі? — тихо запитала вона. В її голосі не було ані краплі злості чи агресії, лише безмежна, океанська втома людини, яка втратила все.
— А як я міг не повірити?! — палко заперечив Артем, різко повернувшись до неї. — Ти ж просто розчинилася в повітрі! Перестала відповідати, телефон був вимкнений. І ось я бачу тебе, і в тебе є дитина… — він кивнув на хлопчика, який мирно розглядав яскравий кленовий листок у своїх маленьких рученятах.
— Дитина, звісно, є, — ледь чутно прошепотіла дівчина, ніжно погладжуючи малюка по русявому волоссю. — Але ти не знаєш і десятої частки правди, Артеме. Я розкажу тобі все. А ти вже сам вирішуй, вірити мені чи своїй впливовій, всесильній матері.
І вона почала свою важку, як камінь, сповідь.