Перші пів року служби за контрактом пролетіли для Богдана в шаленому, безперервному ритмі. Безкінечні тренування на Південному тактичному полігоні, виснажливі марш-кидки з повним екіпіруванням, стрибки з парашутом та міжнародні навчання загартовували не лише тіло, а й дух. Юнак швидко здобув беззаперечну повагу серед побратимів та керівництва, остаточно переконавшись, що військова справа — це його справжнє, свідоме покликання. У найважчі моменти, коли м’язи горіли від утоми, а берці натирали ноги до крові, його рятували теплі, сповнені безмежної ніжності повідомлення від Вероніки. Вона була його рятувальним колом у цьому суворому чоловічому світі.
А потім сталося щось абсолютно незбагненне. Дівчина просто зникла з радарів.
Спершу її повідомлення в месенджерах залишалися непрочитаними день, два, тиждень. Згодом її номер почав монотонно, мов зламаний механізм, відповідати: «Абонент перебуває поза зоною досяжності». Богдан гнав від себе найгірші думки. Він переконував себе, що Ніка могла випадково втопити телефон, зануритися в складну сесію або поїхати до родичів у село, де зовсім немає зв’язку. Але тижні невблаганно минали, а густа, липка тиша ставала нестерпною.
Не витримавши психологічних тортур, десантник зателефонував своєму давньому шкільному товаришу Вадиму, який залишився в столиці і навчався у престижному приватному університеті. Друг відповів неохоче. Його голос звучав напрочуд плутано, він постійно збивався і нервував. Вадим швидко, майже скоромовкою відрізав, що Вероніку давно не бачив, нічого не знає, і квапливо кинув слухавку, пославшись на важливу пару.
Тоді хлопець зважився на найважчий крок — набрав матір. Він інтуїтивно відчував, що ця розмова не принесе жаданого полегшення, але пекуча тривога за кохану буквально випалювала його зсередини.
Лариса Петрівна, почувши стривожені запитання сина, театрально і дуже важко зітхнула. Здавалося, вона чекала цього дзвінка всі ці довгі, виснажливі місяці.
— Ох, синочку мій бідний… Я так не хотіла розбивати тобі серце, але ж материнське передчуття ніколи не підводить, — почала вона фальшиво-трагічним тоном. — Твоя хвалена Ніка виявилася звичайною, дешевою пустушкою. Не дочекалася вона тебе.
— Що ти таке кажеш?! — зірвався Богдан, стискаючи казенний телефон так, що кісточки пальців стали білими. — Я не вірю жодному твоєму слову! Ніка б ніколи так не вчинила! Ми ж присягалися одне одному!
— Ніколи, кажеш? А як тобі той факт, що вона зараз ходить вагітна? Живіт уже під самісінький ніс лізе! — безжально, мов обухом по голові, вдарила мати. — Сама її бачила біля станції метро на Подолі. Йшла, очі в асфальт ховала, як побита собака. Ще б пак, такий незмивний сором на весь район!
Усередині Богдана ніби обірвався якийсь життєво важливий трос. Вагітна? Його розпалений мозок гачкоподібно зачепився за їхню останню зустріч під зоряним небом на березі річки. А раптом це його дитина?!
Але Лариса Петрівна не залишила синові жодного, навіть найменшого шансу на світлу надію.
— І знаєш, що найцікавіше, синку? Від кого вона гуляє! — отруйно додала жінка, холоднокровно добиваючи його. — Вона по чужих ліжках стрибати почала, щойно твій потяг рушив з перону. І уяви собі, з ким? З твоїм «вірним» другом Вадимом! Він сам, особисто приходив до мене і хвалився фотографіями, де вони разом мило лежать у ліжку напівроздягнені. Ось тобі і твоя велика, чиста любов! Суцільний бруд, брехня і розпуста!
Кожне слово матері забивалося в його свідомість, немов розпечений іржавий цвях. Як це можливо? Невже всі її трепетні обіцянки, ті гіркі сльози на вокзалі, та ніжна ніч — усе це було геніально зіграною виставою? Невже вона спокійно спала і з ним, і з Вадимом?
Від жахливого нервового перенапруження світ навколо десантника похитнувся. Тієї ж ночі його звалила нетипова, вкрай важка лихоманка. Температура підскочила до критичної позначки, і міцний, тренований юнак опинився під крапельницями у Центральному військовому шпиталі Південного округу. Лікарі розводили руками, не розуміючи медичної причини раптової гарячки. Вони просто не знали, що так страшно і боляче горить розбите на друзки людське серце.
Коли хвороба нарешті відступила, Богдан вийшов із лікарняної палати абсолютно іншою людиною. Він закрив усі свої почуття на важкий, іржавий замок. Вирішивши, що минуле для нього назавжди мертве, хлопець з головою поринув у службу. Наступні чотири роки мирного часу він жив виключно армійськими буднями: підвищення кваліфікації, курси інструкторів, постійні виїзди на полігони. Він мав повне право взяти законну відпустку, але панічно боявся повертатися до Києва. Боявся навіть випадково зустріти на вулиці ту, яка так безжально розтоптала його юнацьку душу.
Роки контракту злилися для нього в один безперервний, сірий марафон. Батьки не втомлювалися бідкатися по телефону, що їхній єдиний син геть забув дорогу до рідного порога. Вони благали його приїхати хоча б на свята, але щоразу десантник знаходив залізне виправдання: суворе керівництво, перевірки, позачергові чергування.
Одного прохолодного осіннього вечора, коли їхній підрозділ відпочивав біля наметів, його старший бойовий побратим Тарас задумливо підкинув сухих гілок у багаття.
— Слухай, Бодю, ми з тобою вже не один пуд солі з’їли, а ти ніколи не згадуєш про дівчат, — примружився чоловік, спостерігаючи, як іскри злітають у темне небо. — У такого фактурного столичного хлопця сто відсотків мусила залишитися вдома якась зазноба. Га?
Богдан криво, через неймовірну силу посміхнувся, але в його потемнілих очах відбилася така глибока, вікова туга, що Тарас миттєво пошкодував про свою цікавість.
— Була, братику. Звісно, що була, — тихо відповів юнак, заворожено дивлячись у полум’я. — Але життя все перекроїло так хитро, що від тих юнацьких мрій залишилося саме лише холодне згарище.