Тарас розуміюче, по-батьківськи поплескав його по міцному плечу.
— Знаєш, що я тобі скажу, воїне… Якщо тебе досі так сильно пече зсередини, значить, ти досі її кохаєш. Справжнє почуття не вимикається за клацанням тумблера. Тобі треба повернутися додому і поставити жирну крапку. Або комусь розбити обличчя за зраду, або просто пробачити і жити далі.
А вже наступного ранку Богдана несподівано викликав до себе командир частини. Як з’ясувалося, Лариса Петрівна, пустивши в хід увесь свій чиновницький арсенал та впливові київські зв’язки, надіслала офіційний запит через Головне управління комплектування. Вона нахабно скаржилася вищому керівництву, що її сину нібито «незаконно» не дають відпустку вже чотири роки поспіль.
Досвідчений, сивий полковник здивовано підняв густі брови, дивлячись на рапорт підлеглого:
— Сержанте, ти ж регулярно береш законні дні на відпочинок. Я сам тобі папери підписую.
— Так точно, пане полковнику. Беру. Але додому до батьків я жодного разу не їздив, — Богдан стояв струнко, дивлячись прямо перед собою.
— У тебе що, ножі з родиною? Чи, може, столична краля не дочекалася? — проникливо примружився командир, який був старим вовком і одразу зчитав психологічний стан бійця. — Послухай мою командирську і просто людську пораду. Відпусти ти ту вітряну особу. Зрадила — Бог їй суддя. Але батьків ти провідати зобов’язаний, доки вони живі. Пиши рапорт на поїздку до Києва. Наказ зрозумілий?
Так Богдану довелося пакувати речі і сідати у швидкий потяг, що прямував до столиці.
Дорога видалася довгою і морально виснажливою. Вагони мірно похитувалися, наближаючи його до неминучої зустрічі з привидами минулого. На великій вузловій станції у місті Козятин поїзд зробив традиційну тривалу зупинку. Провідниця оголосила, що стоянка триватиме пів години, і пасажири масово висипали на перон подихати повітрям. Богдан теж вирішив розім’яти затерплі ноги і купити славетних козятинських пиріжків із вишнями, які продавали місцеві господині.
Він підійшов до першого ж торгового лотка, кутаючись у комір куртки від пронизливого осіннього вітру. Раптом його увагу привернула молода жінка з маленькою дитиною. Вони разюче виділялися на тлі галасливого, строкато вбраного вокзального натовпу. Жінка була одягнена в дуже старий, вицвілий плащ, який явно бачив кращі часи, а її взуття просило каші. Поруч стояв маленький хлопчик років трьох, міцно тримаючись за її руку. Він виглядав напрочуд чисто і охайно, але його курточка була явно з чужого плеча — закочені рукави свідчили про те, що одяг брали «на виріст».
Жінка повільно йшла вздовж довгого перону, час від часу тихо, з опущеною головою звертаючись до пасажирів. Крізь гуркіт поїздів Богдан не міг розібрати її слів, але красномовна поза і боязко простягнута рука говорили самі за себе: вона просила милостиню.
Десантник відчув мимовільний спазм дискомфорту. Його завжди гнітив вигляд такого відкритого людського відчаю. Він стояв із гарячим пиріжком у руці, похмуро спостерігаючи, як ця маленька, зламана життям фігурка повільно наближається до нього.
У її обережній ході, у тому, як вона ніжно нахиляла голову до малюка, було щось до щему в серці знайоме. Богдан спершу не міг збагнути, звідки береться це моторошне дежавю. Але коли жінка на мить підняла очі, благаючи чергового перехожого про копійку… його серце просто зупинилося, пропустивши удар.
Це була Вероніка.
Її великі, колись такі ясні й життєрадісні очі миттєво розширилися від абсолютного, паралізуючого шоку. На частку секунди їхні погляди перетнулися. Обличчя дівчини стало білішим за крейду. Вона різко, мов зацькований звір, розвернулася, підхопила сина на руки і з усієї сили побігла в протилежний бік, пірнаючи в гущавину натовпу.
Богдан навіть не встиг подумати. Військові інстинкти спрацювали швидше за шокований розум. Він жбурнув щойно куплену здобу прямо на бетонний перон і рвонув за нею.