Злість, багаторічна образа, випечений у душі біль — усе це випарувалося в одну коротку мить. Залишилася лише тваринна, непереборна потреба наздогнати її. У грудях військового вирував справжній емоційний ураган, а давня, заскорузла ненависть несподівано трансформувалася в гостре, до фізичного спазму відчуття жалю.
Він наздогнав втікачку біля самісінького краю бетонної платформи, буквально за кілька метрів від свого вагона, і міцно схопив її за худе, тремтяче плече.
— Ніко, стій! — вигукнув він хрипко, зриваючись на крик. Його командирський голос пролунав настільки гучно і лунко, що кілька перехожих злякано відсахнулися вбік.
Вона завмерла на місці, немов укопана. Повільно, долаючи неймовірний внутрішній опір, дівчина повернулася до нього. Її змарніле, але досі таке рідне обличчя було спотворене моторошною сумішшю пекельного болю, приниження і глухого відчаю. Богдану стало по-справжньому страшно від цього погляду.
Маленький хлопчик, якого вона з силою притискала до грудей, миттєво відчув мамину паніку і голосно, злякано розплакався, ховаючи личко в комір її старого плаща. Великі сльози суцільним потоком линули по блідих щоках Вероніки. Це жалюгідне видовище в одну мить розтрощило ту залізобетонну стіну байдужості, яку Богдан так старанно і довго вибудовував.
— Тихіше, тихіше, маленька… Заспокойся, благаю! — розгублено белькотів він, відчуваючи власну тотальну безпорадність перед цим бездонним горем. Він продовжував тримати її за руку, панічно боячись, що вона знову вирветься і назавжди зникне в натовпі транзитних пасажирів.
— Пусти, мені боляче! — раптом здавлено схлипнула дівчина.
Десантник ніби прокинувся від важкого трансу. Він усвідомив, що від хвилювання стиснув її зап’ястя сталевими лещатами, і різко відсмикнув руку. Його серце калатало так, ніби він щойно пробіг багатокілометровий крос у повному спорядженні.
— Не тікай! — з неприхованим відчаєм у голосі попросив юнак. — Ми мусимо поговорити! Я маю на це право, чуєш? Я хочу нарешті знати правду!
Ніка зробила рефлекторний рух, щоб піти, але завмерла, почувши його надломлений, щирий тон, у якому не було жодної краплі агресії.
— Ніко, я знаю, що ти не дочекалася… Моя матір мені все доповіла ще тоді. Про тебе, про Вадима, про ті кляті фотографії… Я божеволів від люті і хотів стерти тебе з пам’яті. Але раз уже доля нас тут, на цьому холодному пероні, зіштовхнула лобами… Давай поговоримо. Що з тобою взагалі сталося? Чому ти в такому стані? Чому ти тут просиш копійки?! — випалив Богдан, не даючи їй отямитися.
Але дівчина лише гірко мовчала, хитаючи головою і ковтаючи гіркі, солоні сльози.
У цей час молода провідниця визирнула з відкритих дверей його вагона і гучно закричала, перекриваючи вокзальний шум:
— Пане військовий! Швидкий відправляється! Зайдіть усередину, зараз двері автоматично заблокуються!
Богдан перевів погляд на Вероніку, потім на маленького хлопчика. Малюк уже перестав плакати і тепер з величезним подивом витріщався на незнайомого високого дядю у військовій формі. У цієї дитини були такі до болю знайомі, рідні риси обличчя… Богдан раптом чітко усвідомив, що просто фізично не зможе зараз розвернутися, сісти в теплий вагон і поїхати геть у своє комфортне столичне життя. Незважаючи на всю біль від її ймовірної зради, він мусив вислухати її до кінця.
— Я не їду далі! — крикнув він провідниці, різко повернувши голову. — Викиньте мої речі на перон, негайно!
Жінка у формі здивовано округлила очі, хотіла було почати сперечатися за інструкцією, але, глянувши на непохитне, суворе обличчя десантника, мовчки виставила на бетонну платформу його важку тактичну сумку.
За мить сині вагони плавно рушили, назавжди залишаючи їх утрьох посеред вокзальної круговерті. Богдан з величезним полегшенням видихнув: Ніка не скористалася моментом і нікуди не втекла. Сльози на її щоках уже підсохли, а малюк, міцно притиснутий до її грудей, довірливо поклав світлу голівку їй на плече.
Вони мовчки відійшли від галасливого перону і знайшли вільну стару дерев’яну лавку в тихому, засипаному жовтим листям сквері біля вокзалу. Обом було неймовірно важко підібрати правильні слова. Нарешті Богдан, нервово хруснувши суглобами пальців, наважився розірвати цю важку, наелектризовану тишу.
— Лариса Петрівна розповіла мені про твою вагітність, — почав він глухим голосом, розглядаючи носаки своїх армійських черевиків. — Сказала, що бачила тебе на Подолі вже з великим животом. Але найгірше не це… Вона розповіла про Вадима. Про те, що ви були разом одразу після мого від’їзду до частини. Він нібито сам приносив їй ваші спільні фото в ліжку. Чому ти сама не пояснила мені, що сталося? Могла б написати! Я ж місця собі не знаходив!
Вероніка лише гірко, з глибоким надривом усміхнулася. У цій вимученій посмішці було стільки вистражданого болю, що хлопцеві стало не по собі.
— Твоя мати багато чого тобі наговорила… І ти їй одразу повірив? Без жодного сумніву вирішив, що я могла так дешево тебе проміняти після нашої спільної ночі на Трухановому острові? — тихо запитала вона. В її голосі не було ані краплі злості, лише безмежна, океанська втома.
— А як я міг не повірити?! — палко заперечив Богдан, різко повернувшись до неї. — Ти ж просто розчинилася в повітрі! І ось я бачу тебе, і в тебе є дитина… — він кивнув на хлопчика, який мирно розглядав ґудзики на маминому старому плащі.
— Дитина, звісно, є, — прошепотіла дівчина, ніжно погладжуючи малюка по світлому волоссю. — Але ти не знаєш і десятої частки правди, Бодю. Я розкажу тобі все. А ти вже сам вирішуй, вірити мені чи своїй впливовій матері.
І вона почала свою важку, як камінь, сповідь.
Чотири роки тому, невдовзі після того, як Богдан поїхав до навчального центру, Ніка успішно склала надзвичайно складні вступні іспити до Столичного медичного фахового коледжу. Це був пекельний період: дівчина розривалася між підготовкою, тестами та нічними підробітками, щоб хоч якось допомогти своїй хворій матері, пані Надії. Того знаменного дня, вийшовши з приймальної комісії після трьох діб без сну, вона була абсолютно виснажена, але щаслива. Прямо біля виходу вона випадково натрапила на Вадима.