Сестра? Звісно, Вікторія чудово знала, що в Артема дійсно є молодша сестра. Він колись згадував про неї в їхніх перших, ще боязких розмовах за кавою. Але чомусь саме зараз його поспішне, ніби заздалегідь завчене пояснення прозвучало настільки фальшиво, що аж різало слух. Це було схоже на жалюгідне виправдання школяра-двієчника, якого спіймали на гарячому.
Сон тієї тривожної ночі так і не прийшов до Віки. Вона нерухомо лежала з розплющеними очима в абсолютній темряві своєї печерської квартири. Поруч рівно і глибоко дихав Артем, а в її голові безжально ганяли по колу отруйні думки. Вони стикалися одна з одною, мов ті нічні автомобілі на проспекті, що звично шуміли за її панорамними вікнами. Запах тих дешевих парфумів, здавалося, в’ївся в її шкіру.
Наступного ранку, ледве дочекавшись, поки Артем піде на кухню готувати сніданок, вона схопила свій телефон і вискочила на прохолодний балкон. Осіннє повітря миттєво обдало її холодом, але Вікторія цього навіть не помітила. Вона тремтячими, неслухняними пальцями набрала номер Аліни, ледве тамуючи справжню паніку у своєму зазвичай владному голосі.
— Аліно, благаю тебе, вислухай мене. Це критично важливо, — гарячково шепотіла Віка в трубку, постійно озираючись на скляні двері, щоб Артем не почув.
— Боже, що там у вас знову сталося? Ти вся на нервах, голос так тремтить, ніби ти привида побачила, — миттєво відгукнулася подруга, і в її тоні відчулася напруга.
— Я вчора ввечері розбирала його дорожню сумку… І знайшла чужу жіночу блузку прямо в його речах, — на одному важкому видиху випалила Вікторія, ніби скидаючи величезний камінь із душі. — І вона пахла… пахла якимись нудотними, солодкими парфумами.
У слухавці повисла тягуча, неприємна тиша. Віка очікувала вибуху обурення, шквалу запитань, звичної підтримки. Але коли Аліна нарешті заговорила, її голос прозвучав якось надто рівно, сухо, без жодної емоції.
— І що він тобі на це сказав?
— Сказав, що це річ його сестри. Що пакувався в шаленому поспіху в Ужгороді і випадково захопив її з собою. Але, Аліно, я не можу йому вірити! Усе моє єство кричить, що тут щось категорично не так. Я просто фізично відчуваю цю брехню.
Аліна раптом зітхнула з таким відвертим роздратуванням, що Віка навіть розгубилася.
— Віко, припини цю істерику негайно. Ти накручуєш себе на абсолютно порожньому місці. Сказав, що сестри — значить, так воно і є. Навіщо йому тобі брехати перед самим розписом? Ти взагалі розумієш, що ваше весілля вже завтра? Це звичайнісінький мандраж нареченої, гормони грають від стресу. Випий заспокійливого і викинь це сміття з голови. Все у вас чудово.
Та попри всі ці нібито логічні вмовляння подруги, сумніви вже пустили своє глибоке, отруйне коріння. Увесь день напередодні весілля Вікторія знову й знову прокручувала той фатальний момент: тонка квіткова тканина, його пластикова усмішка і та штучна легкість, з якою він відмахнувся від її німого запитання.
Настав ранок весілля. У просторій квартирі панувала метушня, повітря пахло лаком для волосся та дорогою косметикою. Коли вони з Артемом уже були повністю готові і збиралися виходити до Центрального РАЦСу, Вікторія раптом помітила його смартфон. Він лежав екраном догори на скляному журнальному столику. Артем ніколи не ставив на нього пароль, завжди гордо заявляючи, що від майбутньої дружини в нього немає жодних таємниць.
Раніше Залізній пані навіть на думку не спадало лізти в його особисті переписки. Їй це здавалося принизливим. Але цього ранку, підкоряючись тваринному інстинкту самозбереження, її холодні пальці самі потягнулися до екрана. Вона ледь торкнулася значка месенджера. Відкривши перший закріплений чат, Вікторія миттєво скам’яніла, забувши, як дихати.
Це була переписка з абонентом, підписаним як «Моя рідна». І тривала вона, судячи з дат, не тиждень і не два, а цілі місяці. Вікторія гарячково гортала екран униз, і кожен новий рядок бив її під дих, немов свинцевий батіг.
«Коханий мій, коли ти вже нарешті приїдеш? Я так шалено, до болю сумую за тобою…» — читали її очі, відмовляючись вірити в цю жахливу, брудну реальність.
Це точно була не сестра. Жодних сумнівів. Це був хтось неймовірно близький, хтось, хто займав у таємному житті Артема головне місце. Руки Вікторії затрусилися так сильно, що вона ледь не впустила телефон на паркет. Але дівчина з неймовірним зусиллям волі зціпила зуби. Вона змусила себе заспокоїтись і беззвучно поклала гаджет на місце, ніби нічого не сталося.
— Вікулю, сонце, поїхали швидше, бо ми точно спізнимось на власне свято! — весело, з ідеальною голлівудською усмішкою гукнув Артем, зайшовши до вітальні в дорогому синьому костюмі.
Він по-господарськи взяв її за крижану руку, і вони попрямували до припаркованого авто. Дорога до РАЦСу минула для неї як у густому, непроглядному тумані. Звуки долітали ніби крізь товщу води. Артем щось весело розповідав, сміявся, а всередині Вікторії щось остаточно, з гуркотом зламалося. І лише там, у просторому приміщенні Центрального РАЦСу, серед нудотного, майже похоронного запаху білих лілій, до неї прийшла кришталева ясність. Вона ніколи не дозволить робити з себе дурницю.
Урочиста зала була яскраво залита світлом кришталевих люстр. Працівниця РАЦСу з ідеальною зачіскою почала свою традиційну, пафосну промову про «корабель кохання». І коли нарешті під склепінням зали пролунало те найважливіше запитання: «Чи згодні ви, Вікторію Сергіївно, стати законною дружиною Артема?», у приміщенні запанувала абсолютна, мертва тиша.
Вікторія повільно підняла очі. Вона подивилася прямо в самовпевнене, сяюче обличчя своєму нареченому. Глибоко вдихнула прохолодне повітря, наповнюючи легені, і чітко, без жодного зрадливого тремтіння в голосі, вимовила в мікрофон:
— Ні. Я не згодна.