Сестра? Звісно, Валерія чудово пам’ятала з їхніх перших, ще обережних розмов за кавою, що в Дениса дійсно є молодша сестра, яка навчається у Франківську. Але чомусь саме зараз його поспішне, ніби заздалегідь завчене перед дзеркалом пояснення прозвучало настільки фальшиво, що аж різало слух. Це було схоже на жалюгідне виправдання студента-першокурсника, якого спіймали на списуванні, а не на слова дорослого, впевненого в собі чоловіка.
Сон тієї тривожної ночі так і не прийшов до Валерії. Вона нерухомо лежала з розплющеними очима в абсолютній темряві своєї подільської спальні, дивлячись на химерні тіні від вуличних ліхтарів на стелі. Поруч, відвернувшись до стіни, рівно і глибоко дихав Денис. А в її голові безжально ганяли по колу отруйні, параноїдальні думки, стикаючись одна з одною. Запах тих дешевих солодких парфумів, здавалося, в’ївся не лише в її шкіру, а й у саму підсвідомість.
Наступного ранку, ледве дочекавшись, поки Денис піде в душ, вона схопила свій смартфон і босоніж вискочила на прохолодний балкон. Ранкове повітря миттєво обдало її вересневим холодом, але Валерія цього навіть не помітила. Тремтячими, неслухняними пальцями вона набрала номер Марини, ледве тамуючи справжню паніку у своєму зазвичай владному, командирському голосі.
— Маринко, благаю тебе, вислухай мене. Це критично важливо, — гарячково шепотіла Лєра в трубку, постійно озираючись на скляні двері, щоб наречений раптом не почув.
— Боже, що там у вас знову стряслося? Ти вся на нервах, голос так тремтить, ніби ти кінець світу побачила, — миттєво відгукнулася подруга, проте в її тоні замість звичного тепла чомусь відчулася різка напруга.
— Я вчора ввечері розбирала його дорожню сумку після Франківська… І знайшла чужу жіночу блузку прямо між його речами, — на одному важкому видиху випалила Валерія, ніби скидаючи величезний бетонний блок із грудей. — І вона тхнула… тхнула якимись нудотними, дешевими парфумами. Це точно не його мами.
У слухавці повисла тягуча, неприємна і якась штучна тиша. Валерія очікувала вибуху справедливого обурення, шквалу запитань, звичної беззастережної підтримки. Але коли Марина нарешті заговорила, її голос прозвучав надто рівно, сухо і без жодної емоції.
— І що він тобі на це сказав?
— Сказав, що це річ його сестри. Що пакувався в шаленому поспіху і випадково захопив її з собою. Але, Маринко, я не можу йому вірити! Усе моє єство кричить, що тут щось категорично не так. Я просто фізично відчуваю цю липку брехню!
Марина раптом голосно зітхнула з таким відвертим, неконтрольованим роздратуванням, що Валерія навіть розгубилася, відсторонивши телефон від вуха.
— Лєро, припини цю істерику негайно. Ти накручуєш себе на абсолютно порожньому місці, як маленька дівчинка. Сказав, що сестри — значить, так воно і є. Навіщо йому тобі брехати перед самим розписом? Ти взагалі усвідомлюєш, що ваше весілля вже завтра? Це звичайнісінький мандраж нареченої, гормони грають від стресу та недосипу. Випий м’ятного чаю з валер’янкою і викинь це сміття з голови. Усе у вас чудово, ви ідеальна пара.
Та попри всі ці нібито раціональні вмовляння подруги, посіяні сумніви вже пустили своє глибоке, отруйне коріння. Увесь день напередодні весілля, під час останніх примірок та манікюру, Валерія знову й знову прокручувала в голові той фатальний момент: тонка шифонова тканина, його пластикова усмішка і та штучна, награна легкість, з якою він відмахнувся від її німого запитання.
Настав ранок весілля. У просторій квартирі панувала контрольована метушня: працювала візажистка, повітря густо пахло лаком для волосся, дорогою косметикою та лавандою. Коли вони з Денисом уже були повністю готові і збиралися виходити до Центрального РАЦСу, Валерія раптом помітила його смартфон. Гаджет лежав екраном догори на скляному журнальному столику у вітальні. Денис ніколи не ставив на нього пароль чи Face ID, завжди гордо, з пафосом заявляючи, що від майбутньої дружини в нього немає жодних таємниць.
Раніше Залізній Леді навіть на думку не спадало лізти в його особисті листування. Їй це здавалося неймовірно принизливим і ницим. Але цього ранку, підкоряючись якомусь тваринному інстинкту самозбереження, її холодні пальці самі потягнулися до екрана, поки Денис шукав ключі від машини в коридорі.
Вона ледь торкнулася значка популярного месенджера. Відкривши перший закріплений чат, Валерія миттєво скам’яніла, забувши, як дихати. Кімната навколо неї ніби попливла.
Це було листування з абонентом, підписаним як «Моя рідна». І тривало оно, судячи зі свайпів по екрану, не тиждень і не місяць, а більше року. Валерія гарячково гортала екран униз, і кожен новий рядок тексту бив її під дих, немов свинцевий батіг.
«Коханий мій, коли ти вже нарешті приїдеш? Я так шалено, до болю сумую за тобою…» — читали її очі останні повідомлення, відмовляючись вірити в цю жахливу, брудну реальність. І дата відправлення збігалася саме з його «відрядженням до хворої матері».
Це точно була не сестра. Жодних сумнівів не залишилося. Це був хтось неймовірно близький, хтось, хто займав у таємному, паралельному житті Дениса головне місце. Руки Валерії затрусилися так сильно, що вона ледь не впустила важкий телефон на паркет. Але дівчина з неймовірним зусиллям волі, яке колись допомагало їй вигравати тендери, зціпила зуби. Вона змусила себе зробити глибокий вдих і беззвучно поклала гаджет на місце, ніби нічого не сталося.
— Лєро, сонце, поїхали швидше, бо ми точно спізнимось на власне свято! — весело, з ідеальною голлівудською усмішкою гукнув Денис, зайшовши до вітальні в бездоганному темно-синьому смокінгу.