Він по-господарськи взяв її за крижану руку, і вони попрямували до припаркованого внизу авто. Дорога до РАЦСу минула для Валерії як у густому, непроглядному тумані. Міські пейзажі Києва за вікном зливалися в розмиту пляму. Звуки долітали ніби крізь товщу води. Денис щось весело розповідав, жартував із водієм, а всередині дівчини щось остаточно, з глухим гуркотом зламалося.
І лише там, у просторому приміщенні Центрального РАЦСу, серед нудотного, майже похоронного запаху сотень білих троянд від гостей, до неї прийшла кришталева ясність. Вона ніколи не дозволить робити з себе дурницю.
Урочиста зала була яскраво залита світлом величезних кришталевих люстр. Працівниця РАЦСу з ідеальною укладкою почала свою традиційну, витончено-пафосну промову про «корабель кохання» та «два береги». Гості затамували подих. І коли нарешті під високим склепінням зали пролунало те найважливіше, сакральне запитання: «Чи згодні ви, Валеріє Сергіївно, стати законною дружиною Дениса?», у приміщенні запанувала абсолютна, мертва тиша.
Валерія повільно підняла очі. Вона подивилася прямо в самовпевнене, сяюче обличчя своєму нареченому. Глибоко вдихнула прохолодне повітря, наповнюючи легені киснем, і надзвичайно чітко, без жодного зрадливого тремтіння в голосі, вимовила в мікрофон:
— Ні. Я не згодна.
Навіть не глянувши на ошелешеного, зблідлого мов свіжовибілена стіна Дениса, Валерія різко розвернулася. Її високі підбори лунко, ніби постріли стартового пістолета, вдарили по глянцевій мармуровій підлозі Центрального РАЦСу. Вона впевненим кроком попрямувала геть із зали реєстрацій, залишаючи позаду шокований, приглушений шепіт десятків гостей, розгублений погляд жінки з мікрофоном та дрібні уламки свого ілюзорного щастя.
Вона йшла довгими, пафосними коридорами будівлі, яку кияни жартома називають «Бермудським трикутником», абсолютно не реагуючи на вигуки навздогін. Важкі масивні двері піддалися з першого ж разу, і дівчина вирвалася на вулицю. Осіннє повітря миттєво обпалило її розпашіле від стресу обличчя, але цей різкий вересневий холод подіяв як рятівний ковток кисню після задушливої, наповненої фальшем кімнати. Тільки тут, на вулиці, її витримка дала тріщину. Гарячі, гіркі сльози нестримним потоком хлинули по щоках, безжально розмазуючи ідеальний, ретельно підібраний візажистом весільний макіяж. Проте Валерії було абсолютно байдуже, як вона зараз виглядає.
На її превелике щастя, вона обрала сукню прямого, лаконічного крою, без усіх цих незграбних металевих кілець та важких пишних спідниць-тортів. Тому тікати було напрочуд зручно. Вона мчала широким тротуаром проспекту, хапаючи ротом холодне повітря і жодного разу не оглядаючись назад. Перехожі зупинялися, проводжаючи здивованими поглядами самотню наречену, що тікала з власного свята. Хтось навіть намагався її сфотографувати на телефон, але їхні обличчя зливалися для дівчини в одну суцільну, сіру розмиту пляму.
Серце калатало в грудях як божевільне, віддаючи гострим спазмом десь під ребрами. У голові билася лише одна пульсуюча, інстинктивна думка: сховатися. Зникнути туди, де її ніхто й ніколи не знайде, щоб хоча б перевести подих.
Але куди їй було бігти? Повертатися до власної розкішної квартири на Подолі не хотілося категорично. Туди гарантовано примчить розлючений Денис із черговою порцією відшліфованих брехливих виправдань, влаштує гучний скандал або тиснутиме на жалість, розповідаючи про “помилку”. Марина… Після вчорашньої дивної, майже ворожої розмови по телефону, внутрішній радар Валерії, який роками допомагав їй укладати мільйонні контракти і бачити людей наскрізь, зараз буквально волав червоним світлом: «Тримайся від неї подалі».
І раптом, немов рятівний маяк у непроглядному штормі, у її пам’яті виринув чіткий образ Остапа. Того самого надійного, врівноваженого старшого аналітика з її відділу. Чоловіка, який завжди дивився на неї з непідробним, глибоким теплом і який так терпляче, без жодного тиску чи натяків пропонував свою допомогу у найскладніші дні дедлайнів.
Вона гарячково витягла з маленької весільної сумочки телефон, що вже розривався від десятків пропущених дзвінків. Плутаючись у кнопках від сильного тремтіння рук, вона знайшла його контакт і натиснула виклик.
— Остапе… Пробач мені, будь ласка, що турбую у вихідний… Можна я… — гірко схлипувала Валерія в трубку, не в змозі зв’язати слова в осмислене речення. Сльози душили її, спазмом перекриваючи дихання.
— Лєро? Ти плачеш? Де ти зараз знаходишся? Кажи мені точну адресу або орієнтир, я негайно за тобою приїду, — його густий баритон прозвучав напрочуд спокійно і твердо. У ньому не було ні краплі зайвої метушні, недоречного здивування чи тих безглуздих розпитувань, які зараз просто добили б її розхитану психіку.
Вона крізь густі сльози назвала йому орієнтир — зупинку неподалік станції метро «Політехнічний інститут», куди вже встигла добігти.
Рівно через п’ятнадцять хвилин, які на пронизливому вітрі здалися їй цілою вічністю, знайомий темний позашляховик різко загальмував біля бордюру. Остап швидко вискочив із машини. Він не сказав їй жодного слова докору, не витріщався на її весільну сукню і не питав, чому успішна керівниця стоїть посеред галасливої вулиці вся в сльозах. Він просто мовчки зняв свою теплу осінню куртку, накинув на її змерзлі, оголені плечі, обережно обійняв і посадив на пасажирське сидіння. Грюкнувши дверцятами, він увімкнув обігрівач на максимум, заблокував замки і натиснув на газ, відвозячи її подалі від цього пекла.
Остап привіз Валерію до своєї квартири. Він мешкав у класичній, добротній висотці на Русанівці. Помешкання виявилося зовсім невеликим, але напрочуд світлим, ідеально чистим і наповненим особливим, затишним чоловічим мінімалізмом. З широкого вікна вітальні відкривався меланхолійний, заспокійливий краєвид на Русанівський канал, чиї темні води повільно несли опале золоте та багряне листя.
Ледь Валерія нерішуче, мов наляканий кіт, переступила поріг, як її одразу огорнув густий, домашній аромат свіжозмеленої кави, старих паперових книг та якихось прянощів. На невеликому кухонному столі з масиву дуба на неї вже чекала велика керамічна чашка.
Остап не ліз у душу з розпитуваннями і не вимагав негайних пояснень. Він, немов зчитуючи її розбитий стан на тонкому інтуїтивному рівні, швидко заварив гарячого карпатського чаю з мелісою. Обережно поставивши горнятко перед нею, він тихо, але надзвичайно переконливо промовив:
— Що б там у тебе сьогодні не сталося, просто пам’ятай одне: тут ти в абсолютній безпеці. Ти завжди можеш на мене розраховувати. Розкажеш усе тоді, коли сама цього захочеш, хоч через рік. А зараз пий чай і зігрівайся, бо тебе всю трусить від холоду і стресу.