І сам не розуміючи, як так сталося, він раптом почав виливати цій незнайомій дівчині по той бік вітрини всю свою втому. Слова лилися суцільним потоком: про нескінченні відмови, про знецінення його навичок, про глухий кут, де без досвіду не беруть на роботу, а досвід здобути просто ніде. Лише проговорюючи ці страхи вголос, хлопець гостро усвідомив, наскільки сильно йому не вистачало простого людського спілкування. Ділитися болем було катастрофічно ні з ким. Після випуску з інтернату кожен боровся за виживання самостійно, а дядька Тараса він засмучувати своїми провалами категорично не хотів.
— Як це все несправедливо, — тихо, з непідробною емпатією промовила дівчина, уважно вислухавши його монолог. — Вам неодмінно треба здійснити свою мрію! Зараз так рідко зустрінеш юнака, який хоче стати справжнім далекобійником, а не просто відсиджувати години в теплому офісі. Це буде жахливо, якщо через якусь дурну бюрократію у вас нічого не вийде.
— Цей світ узагалі, як виявилося, дуже несправедлива штука, — з гіркотою відгукнувся Максим, ховаючи газети у свій потертий наплічник.
— А от і ні, навіть не думайте так казати! — суворо, але з дзвінкою ноткою оптимізму заперечила вона, сміливо дивлячись йому у вічі. — Справедливість є, просто іноді до неї треба йти трохи довше. Вона обов’язково переможе. Я чомусь дуже сильно вірю, що у вас усе вийде. Тому й ви мусите повірити!
— Дякую вам… — хлопець вперше за довгі тижні щиро, розслаблено усміхнувся. Її слова ніби розігнали важкі хмари в його душі.
Відтоді Аліна — саме так звали цю світлу дівчину — почала щодня розпитувати про його успіхи на співбесідах. Її чиста, непохитна віра ніби додала Максимові прихованих сил, і він взявся за пошуки з подвійною енергією. Йому страшенно не хотілося, щоб ця дивовижна дівчина з Подолу розчарувалася у своєму оптимістичному баченні світу.
Поступово їхні короткі розмови біля кавової ятки перетворилися на глибокі, багатогодинні бесіди. Максим розповів Аліні про своє сирітське дитинство, про дядька Тараса та службу на армійському КрАЗі. Вона ж ділилася своїми мріями: батьки, прості робочі люди, не мали змоги оплатити її навчання на стаціонарі, тому дівчина працювала тут, щоб накопичити гроші на омріяний університет. Вона зовсім не скаржилася на долю, а навпаки — знаходила в усьому позитив, читаючи гори літератури прямо на робочому місці.
— Аліно, ти найсвітліша і найдобріша дівчина з усіх, кого я зустрічав у цьому житті, — якось із неприхованим захопленням сказав Максим, милуючись її рисами обличчя.
— Знаєш, я можу сказати про тебе те ж саме… Ну, майже те ж саме, ти ж бо не дівчина! — лукаво засміялася вона у відповідь.
Згодом хлопець завів приємну традицію: щовечора він зустрічав Аліну після зміни, щоб провести додому. Вони неспішно гуляли вузькими, вимощеними бруківкою вуличками старого Подолу, милувалися вогнями вечірнього Києва, що відбивалися у водах Дніпра. Набравшись сміливості, він запросив її на справжнє побачення в маленьку кондитерську на Ярославовому Валу, де пахло корицею та свіжою випічкою. Їхні почуття спалахнули швидко і яскраво, перетворившись на міцне, зріле кохання.
Минув рік, перш ніж відбулося офіційне знайомство Максима з батьками Аліни. Хлопець жахливо нервував, його долоні зрадливо пітніли. Сирота без вищої освіти, звичайний таксист, який марить вантажівками — він вважав себе абсолютно негідною парою для їхньої золотої доньки. Проте в затишній квартирі пана Василя та пані Галини його зустріли з такою щирою, домашньою привітністю, до якої він просто не звик.
За вечерею Максим був дуже скутим, мало говорив і майже не торкався страв. Коли жінки пішли на кухню заварювати чай, пан Василь, статечний чоловік із сивиною, покликав юнака в коридор. Максим напружився, очікуючи на холодну лекцію про те, що він не пара для Аліни.
— Максиме, щось ти весь вечір сидиш, як на голках, ніби вирок чекаєш. У чому річ, синку? — несподівано м’яко, по-батьківськи запитав чоловік.
— Пане Василю… ви дійсно вважаєте мене гідною партією для вашої доньки? — не витримавши напруги, випалив юнак, розповідаючи про свої комплекси щодо відсутності житла та престижної роботи.
— Викинь ці дурниці з голови негайно, — пан Василь міцно поплескав його по плечу. — Я маю життєвий досвід і бачу людей наскрізь. Ти хлопець порядний, з міцним внутрішнім стрижнем. Алінка поруч із тобою просто світиться від щастя. А гроші, квартири, статуси — це все наживне. Головне, що ти її любиш і бережеш. Разом усе здобудете.
Ці мудрі слова зцілили зранену душу хлопця. У цій простій, але неймовірно світлій київській родині його прийняли як рідного сина. Зібравши волю в кулак, Максим зробив Аліні пропозицію, і вона зі сльозами щастя відповіла “так”. Весілля відсвяткували скромно, але надзвичайно тепло, у колі найближчих людей.