Проте, поки розум гарячково намагався знайти логічне пояснення, тіло вже діяло на рефлексах. Старі армійські звички дали про себе знати: він одягнувся за лічені секунди, натягнувши на себе перші-ліпші речі. До будівлі столичного пологового будинку він домчав нічними, абсолютно порожніми вулицями Києва менш ніж за пів години.
Здається, він ще ніколи у своєму житті не вів машину так агресивно і різко, зриваючись зі світлофорів. Холодний, липкий піт густо виступив на лобі. Він інтуїтивно, всім своїм єством розумів: щось пішло критично не так. Пологи були занадто ранніми та стрімкими, а голос Аліни звучав надто болісно.
Але найнестерпнішим для нього в ті пекельні хвилини було гостре усвідомлення власного, абсолютного безсилля. Зараз життя двох його найрідніших людей залежало виключно від професіоналізму лікарів. У самому приймальному відділенні, на його шокуючий подив, було абсолютно тихо, лише тихо гуділи лампи денного світла.
Він далеко не відразу домігся, щоб хоч хтось вийшов до нього з поясненнями. Нарешті з ординаторської спустилася діловита чергова медсестра.
— Ваша дружина зараз у пологовій залі, туди категорично не можна, — металевим голосом відрізала вона, поправляючи маску.
— Але ж їй ще зарано! Що з нею?! — благально, зриваючись на крик, запитав Максим, стискаючи край реєстратурної стійки так, що побіліли кісточки пальців.
— Очікуйте в коридорі. Лікар вийде і все пояснить, — коротко відповіла вона і зникла за важкими дверима.
Минула довга, нестерпна година, що здалася змученому Максиму справжньою вічністю. За нею потягнулася друга, потім третя. Секундна стрілка великого настінного годинника відраховувала час настільки повільно, ніби механізм зумисне занурили у густу смолу. Кожен її удар відлунював у скронях чоловіка тупим, пульсуючим болем.
За великим вікном коридору вже почало сіріти київське небо, розганяючи темряву, коли до нього нарешті важкими кроками вийшов лікар. Він виглядав катастрофічно втомленим. Його хірургічний костюм був сильно зім’ятий, але на руках він обережно тримав невеликий згорток — новонароджене немовля.
— Ви чоловік Аліни Василівни? — тихо, майже пошепки запитав хірург, уважно дивлячись на змученого Максима.
— Я… — ледве видавив із себе чоловік, підводячись на ватних ногах. — Лікарю, як усе пройшло? Як там моя Аліна?
Він з надією кивнув на крихітний згорток у руках лікаря.
— Познайомтеся, це ваша донечка, — м’яко сказав лікар, передаючи невагому дитину в тремтячі руки Максима. — Вона трохи недоношена, але дихає сама, серденько б’ється рівно. Кілька тижнів крихітці доведеться побути у нас у спеціальному боксі. А ось що стосується вашої дружини…
Лікар раптом різко замовк і важко зітхнув. Максим відчув, як усередині все різко похололо, ніби його кинули в крижану воду. Ця пауза миттєво насторожила.
— Ми зробили все, що було в наших силах. Повірте, ми боролися за неї до останньої секунди… Але виникли блискавичні, непередбачувані ускладнення. Ще вчора всі показники були в нормі.
— Лікарю, не мовчіть! Що з Аліною?! — майже крикнув Максим, зриваючись на стогін.
— Мені дуже шкода… Вашої дружини більше немає, — швидко відповів лікар, дивлячись йому просто у вічі з непідробною людською скорботою.
Світ навколо Максима за частку секунди втратив усі барви. Звуки лікарні злилися в один суцільний, давлячий на вуха білий шум. Він абсолютно не пам’ятав, як на сліпому автопілоті дістався додому крізь ранкові затори.
Вдома, у коридорі, де ще висів тонкий аромат її парфумів, він знайшов у собі останні крихти сил, щоб набрати номер пана Василя. Тремтячим, чужим голосом він повідомив батькам цю страшну звістку, яка назавжди розділила їхні життя. А після того, як натиснув кнопку відбою, самовладання остаточно покинуло його. На нього навалилася така чорна, в’язка депресія, якої він ніколи в житті не відчував.