Проте, поки розум гарячково намагався знайти бодай якесь логічне пояснення, тіло вже діяло на набутих в армії рефлексах. Він одягнувся за лічені секунди, натягнувши на себе перші-ліпші речі з шафи. До будівлі столичного пологового будинку він домчав широкими, абсолютно порожніми нічними проспектами Києва менш ніж за пів години, не звертаючи уваги на миготливі жовті світлофори.
Здається, він ще ніколи у своєму житті не вів машину так агресивно і різко. На лобі густо виступив холодний піт. Він інтуїтивно, кожною клітинкою свого єства розумів: щось пішло критично не так. Пологи були занадто ранніми та стрімкими, а голос його коханої звучав надто змучено.
Але найнестерпнішим для нього в ті пекельні хвилини було гостре усвідомлення власного, абсолютного безсилля. Зараз життя двох його найрідніших людей залежало виключно від професіоналізму незнайомих лікарів. У самому приймальному відділенні, на його шокуючий подив, було тихо, лише монотонно гуділи лампи денного світла під стелею.
Він далеко не відразу домігся, щоб хоч хтось звернув на нього увагу. Нарешті до стійки підійшла чергова медсестра з втомленим поглядом.
— Ваша дружина зараз в операційній, туди категорично заборонено, — металевим, завченим голосом відрізала вона.
— Але ж їй ще зарано народжувати! Що з нею?! — благально, зриваючись на крик, запитав Назар, стискаючи край реєстратурної стійки так, що побіліли кісточки пальців.
— Очікуйте в коридорі. Лікар вийде і все вам пояснить, — коротко відповіла вона і швидко зникла за важкими матовими дверима.
Минула довга, нестерпна година, що здалася змученому Назару справжньою вічністю. За нею потягнулася друга, потім третя. Секундна стрілка великого настінного годинника відраховувала час настільки повільно, ніби механізм зумисне занурили у густу смолу. Кожен її удар відлунював у скронях чоловіка тупим, пульсуючим болем.
За великим вікном коридору вже почало сіріти світанкове київське небо, розганяючи нічну темряву, коли до нього нарешті важкими кроками вийшов хірург. Він виглядав катастрофічно виснаженим. Його медичний костюм був сильно зім’ятий, але на руках він надзвичайно обережно тримав невеликий теплий згорток — новонароджене немовля.
— Ви чоловік Соломії Василівни? — тихо, майже пошепки запитав лікар, уважно дивлячись на змученого Назара.
— Я… — ледве видавив із себе чоловік, підводячись на ватних ногах. — Лікарю, як усе пройшло? Як там моя Соля?
Він з неймовірною надією кивнув на крихітний згорток у руках медика.
— Познайомтеся, це ваша донечка, — м’яко сказав хірург, передаючи невагому дитину в тремтячі руки Назара. — Вона трохи поспішила з’явитися на світ, але дихає сама, серденько б’ється рівно. Кілька тижнів крихітці доведеться побути у нас під наглядом у спеціальному боксі. А от що стосується вашої дружини…
Лікар раптом різко замовк і важко, судомно зітхнув. Назар відчув, як усередині все стрімко похололо, ніби його з розмаху кинули в крижану воду. Ця пауза була страшнішою за будь-які слова.
— Ми зробили все, що дозволяла сучасна медицина. Повірте, ми боролися за неї до останньої секунди… Але виникли блискавичні, непередбачувані ускладнення. Її організм просто не витримав навантаження.
— Лікарю, не мовчіть! Що з Соломією?! — майже крикнув Назар, зриваючись на глухий стогін.
— Мені дуже шкода… Вашої дружини більше немає, — швидко відповів лікар, дивлячись йому просто у вічі з непідробною людською скорботою.
Світ навколо Назара за частку секунди втратив усі барви, перетворившись на чорно-біле, розмите кіно. Звуки лікарні злилися в один суцільний, давлячий на вуха білий шум. Він абсолютно не пам’ятав, як на сліпому автопілоті дістався додому крізь ранкові столичні затори.
Вдома, у коридорі, де ще висів тонкий, щемливий аромат її квіткових парфумів, він знайшов у собі останні крихти сил, щоб набрати номер пана Василя. Тремтячим, зовсім чужим голосом він повідомив батькам цю страшну звістку, яка назавжди розколола їхні життя на “до” і “після”. А після того, як натиснув кнопку відбою, самовладання остаточно покинуло його. На нього навалилася така чорна, в’язка депресія, якої він ніколи в житті не відчував.
Назар повністю, наглухо замкнувся в собі, відгородившись від усього навколишнього світу. Він вимкнув мобільний телефон і жбурнув його десь під диван. Додзвонитися до нього не могли ні стурбовані лікарі, де в теплому кювезі залишалася його крихітна донька, ні вбиті власним величезним горем батьки Соломії. Зрештою, пан Василь, серйозно побоюючись за стан свого зятя, вирішив негайно приїхати до нього.
Переступивши поріг знайомої квартири, літній чоловік застав вхідні двері незамкненими. Всередині панував суцільний, важкий морок — щільні блекаут-штори були наглухо запнуті, а в кімнатах стояв спертий запах непровітрюваного приміщення. Назар сидів на голій підлозі в кутку, міцно обхопивши голову руками. Він був страшенно зарослий, виснажений, з порожнім, абсолютно скляним поглядом, який давно перестав сприймати реальність.
Важко, з болем зітхнувши і змахнувши з обличчя власну пекучу сльозу, тесть мовчки взявся за справу. Він різким рухом розсунув штори, впускаючи в кімнату рятівне київське сонце, і навстіж відчинив вікна. Потім швидко заварив на кухні неймовірно міцного чаю і тільки тоді підійшов до зятя. Назар був настільки глибоко занурений у своє горе, що просто не хотів нікого бачити і чути.
— Навіщо ви прийшли, пане Василю… Залиште мене в спокої, — глухо, абсолютно безжиттєво прохрипів він. — Навіщо мені тепер узагалі це життя? Немає більше ніякого сенсу.
— Ти що ж це з собою робиш, синку? — з величезним болем, але твердо промовив тесть, важко сідаючи поруч на підлогу. — У тебе ж донька залишилася там, у лікарні! Ти взагалі про це не забув у своєму егоїстичному горі? Крихітка, яка з першого дня свого життя лишилася матері.
Голос літнього чоловіка затремтів, але він не відвів суворого погляду.
— Невже ти хочеш, щоб через твою нинішню слабкість вона втратила ще й батька? Хочеш, щоб вона опинилася там само, де виріс ти? У дитбудинку?!
Назар різко здригнувся, ніби від потужного удару струмом. Ці слова влучили в найболючішу, ще не загоєну точку його душі. Згадка про інтернат миттєво протверезила запалений розум.
— Або, може, ти думаєш, що нам із пані Галиною зараз легко?! — продовжив пан Василь, зриваючись на емоції. — Ми ж дитину свою єдину втратили. Наш всесвіт. Але ми тримаємося з останніх сил, бо точно знаємо, що потрібні цій малій внучці! Хіба наша Соля б усе це схвалила? Вона понад усе бажала б, щоб ти був сильним чоловіком.
Назар винувато опустив очі. Йому раптом стало неймовірно соромно за свою безмежну жалість до себе. По його запалій щоці вперше за ці пекельні дні скотилася справжня, солона сльоза полегшення. Блок зламався.
— Ви маєте рацію… Я просто здався, — з надлюдським зусиллям видавив із себе юнак. — Я просто дуже боюся. Не знаю, чи впораюся я сам із немовлям без неї.
— Не карай себе, — вже значно м’якше відповів тесть, обіймаючи його за плече. — У тебе є ми. Ми з першого дня прийняли тебе в родину і ніколи не залишимо. Давай, повертайся до роботи, заробляй на майбутнє, а ми з радістю доглянемо за онучкою. Ви встигли вирішити, як її назвати?
— Злата, — ледь чутно, але вже більш усвідомлено відгукнувся Назар. — Вона наша золота дівчинка. Так ми її і назвемо.