І вони почали жити заново, збираючи себе по шматочках. Зібравши всю волю в кулак, Назар повернувся в компанію і почав їздити у свої тривалі далекобійні рейси. Він годинами крутив баранку великого тягача, заробляючи на гідне життя, а батьки Соломії з безмежною, жертовною любов’ю бавили маленьку Злату.
Перші пару років молодому батькові було нестерпно важко навіть просто дивитися на власну доньку. Її тонкі риси і навіть ямочки на щоках разюче нагадували покійну дружину, роз’ятрюючи старі рани. Але час, хоч і повільно, робив свою справу: гострий біль притуплявся, і ці милі подібності почали щиро зігрівати його душу. Згодом дівчинка стала його найголовнішим і єдиним стимулом жити далі.
Минуло шість років. Маленька Злата перетворилася на жваву, надзвичайно тямущу дівчинку зі своїм власним, іноді вельми норовливим характером. До регулярних роз’їздів батька вона ставилася цілком спокійно, адже звикла до такого ритму життя з пелюшок. Проте перед наступним відрядженням Назар місця собі не знаходив від хвилювання.
Цей робочий рейс мав тривати значно довше за звичайні маршрути. Шлях його завантаженої фури пролягав далеко на північ країни, у самісіньке серце українського Полісся — на Рівненщину. Йому треба було доставити обладнання у віддалене село Лісова Гута, де звичний асфальт часто переходив у розмиту ґрунтовку, а довкола стояли густі, непролазні ліси. Керівництво “Київ-Транс-Логістик” обіцяло за цю поїздку солідну премію та позачергову відпустку.
— Не рви собі душу через цю поїздку, — заспокоював його пан Василь, спостерігаючи, як зять нервово крутить у руках ключі від тягача. — Златка ж звикла. Подумаєш, цього разу затримаєшся на тиждень довше. Нам із Галиною тільки в радість бавитися з онукою, ти ж знаєш.
— Але ж їй тільки шість! — ділився сумнівами Назар. — Для дитини це ціла вічність. Я постійно пропускаю щось важливе: як вона вчиться читати, як малює, як дорослішає…
Попри ці вмовляння, він виїжджав із гамірного Києва з важким, неспокійним серцем. Коли масивна фура виривалася за межі столиці, надворі ще трималися суворі, тріскучі морози. Але що далі він просувався на північ, до віддалених районів Рівненщини, то відчутнішим ставав подих ранньої весни.
Брудний, злежаний сніг на узбіччях уже почав перетворюватися на сіру кашу, а на чорних гілках дерев боязко набрякали перші бруньки. Назар зосереджено вів свій багатотонний тягач вузькою, звивистою трасою. Хоча очі злипалися від втоми, він не міг не милуватися суворою, первісною красою поліської природи. Дорога зміїлася вздовж широкої річки, що ще була скута оманливою, крихкою весняною кригою, яка ось-ось мала скреснути під променями сонця.
Раптом краєчком ока водій вловив якийсь хаотичний, неприродний рух на сліпучо-білому тлі замерзлої водойми. Інстинкти спрацювали швидше за свідомість: Назар щосили вдарив по гальмах. Багатотонна фура, голосно шиплячи пневматикою, неохоче зупинилася на засніженому узбіччі. Чоловік вистрибнув із теплої кабіни у пронизливий весняний вітер, мружачись від яскравого сонця, і примружився, вдивляючись у крижану гладь.
На самісінькій середині річки, у чорній пащі великої ополонки, хтось відчайдушно боровся за життя. Спочатку йому здалося, що це великий сусідський пес. Тварина, мабуть, необережно ступила на підталий лід, провалилася в крижану воду і тепер марно намагалася вибратися, зчісуючи лапи до крові об слизькі, гострі краї криги.
Не вагаючись ані частки секунди, геть забувши про терміни доставки та коштовний вантаж, Назар кинувся на допомогу. На бігу він гарячково скидав із себе теплу куртку та товстий флісовий светр, кидаючи їх просто в брудний сніг. Проте, наблизившись до берега, він різко загальмував, наче наштовхнувся на невидиму стіну. Тварина, що з останніх сил борсалася в ополонці, була зовсім не собакою. Це був справжній, великий дикий вовк.
А на протилежному березі, ховаючись у густих тінях вікових сосен, мовчазною шеренгою стояла ціла зграя. Сірі лісові примари нерухомо спостерігали за своїм побратимом, не маючи жодної змоги допомогти. Коли з’явилася людина, хижаки синхронно повернули голови, але не вишкірили ікол. Назару на якусь моторошну, містичну мить здалося, що в їхніх уважних жовтих очах завмерло німе благання.
Звірі ніби відчували: лише ця двонога істота здатна вирвати їхнього родича з льодових лещат. І Назар, остаточно відкинувши інстинкт самозбереження, скинув важкі робочі черевики. Залишившись у самих шкарпетках, він упав на живіт і по-пластунськи, максимально обережно поповз по потрісканій кризі просто до чорної води. Вовк не гарчав і не опирався, ніби інтуїтивно розуміючи мету свого рятівника.
Але витягнути з ополонки наскрізь промоклогу, важкого хижака виявилося завданням на межі людських можливостей. Пористий весняний лід загрозливо тріщав і прогинався під вагою дорослого чоловіка. Від дотику до крижаної води тіло Назара почало стрімко німіти, пальці звело судомою, перетворивши їх на неслухняні дерев’яшки. Стиснувши зуби до скреготу, він мертвою хваткою вчепився в мокру шерсть на загривку звіра і потягнув на себе.
Сантиметр за сантиметром, ковзаючи і задихаючись, вони просувалися до рятівного берега. Нарешті під ногами відчулася тверда земля. Людина і дикий звір знесилено впали на мокрий сніг, жадібно хапаючи ротом морозне повітря. Назар промок до нитки, його колотило від лютого холоду, а кожен вдих відлунював у легенях ріжучим болем.
І саме в цей момент, лежачи поруч із врятованим хижаком, він помітив дещо вражаюче. Придивившись до роздутого живота тварини, Назар зрозумів: це була глибоко вагітна вовчиця. Ризикуючи власним життям, він витягнув із чорної безодні цілий майбутній виводок. Ця думка дивним чином зігріла його зсередини, незважаючи на крижаний вітер.
Сіра хижачка оговталася першою. Вона з титанічним зусиллям підвелася на тремтячі лапи, обтрусилася і підійшла впритул до Назара. Її гарячий ніс обережно торкнувся його обличчя, з шумом втягуючи повітря — вона назавжди запам’ятовувала запах того, хто подарував їй життя. А наступної миті вовчиця повернулася і, злившись зі своєю зграєю, безшумно розчинилася в лісових хащах.
Назар розумів, що треба негайно підводитися і бігти до кабіни тягача, де працювала пічка. Але тіло остаточно перестало його слухатися, перетворившись на шматок льоду, а свідомість почала швидко занурюватися в темряву. Крізь пелену він почув гуркіт автомобільного двигуна і чиїсь стривожені голоси.
— Оце так відчайдух! Хто ж у своєму розумі лізе в ополонку за диким звіром? Ми з пагорба все бачили! — пролунав над ним густий бас.
— Не… не можу встати, — ледве прохрипів Назар, не контролюючи стукіт власних зубів.
Чиїсь дужі руки підхопили його попід пахви, різко підняли на ноги, а на плечі накинули сухий кожух.
— Вантажимо його до мене в джип, до Лісової Гути тут рукою подати, — скомандував інший, владний голос. — До району не довеземо, він просто згорить від температури. Будемо відігрівати в мене вдома. Я сільський голова, усе владнаю.
— Там фура… Мій вантаж… — спробував чинити опір Назар, втрачаючи зв’язок із реальністю.
— Та куди вона з лісу подінеться! Ми її переженемо, не смикайся. Помреш тут — вантаж нікому не буде потрібен, — відрізав голова.