Клац. Важкий металевий засув за моєю спиною миттєво закрився.
Смерч не був на жодних антибіотиках. Це був величезний, чорний як смола “німець”, якого нещодавно списали з бойових завдань через повністю зламану психіку. Його дні на цій базі були злічені, у штабі вже готувалися сумні документи на присипання. Пес миттю зірвався з місця — шерсть дибом, губи дрібно тремтять, оголюючи жовтуваті, гострі ікла.
Богдан за решіткою затамував подих. Він очікував паніки. Очікував криків про допомогу, істеричного стукання в двері та сліз. Він хотів побачити, як ця дивна жінка зламається.
Я повільно, без жодних різких рухів, поклала щітку на холодний бетон. Випросталася. Жодної краплі страху в очах. Жодного збою дихання чи прискореного серцебиття. Я дивилася на цього скаліченого війною звіра так, як дивляться на пораненого побратима, якого обережно витягують з-під бетонних завалів.
Смерч пішов у атаку. Низький старт, кігті шкребнули по підлозі, з горла вирвалося глухе, смертоносне ричання.
Я не зробила жодного кроку назад. Лише плавно присіла навпочіпки, візуально зменшуючи свій силует, і подивилася прямо йому в очі. У світі цивільних кінологів це вважається прямим викликом і самогубством. Але мовою зграї — це була пропозиція миру від набагато сильнішого.
Пес різко загальмував буквально за пів метра від мого обличчя. Його кігті проскреготали по бетону, залишаючи сліди. Щось у його контуженому, змученому мозку голосно клацнуло. Вся показна агресія випарувалася за секунду, як ранкова роса під палючим сонцем. Смерч тихо, жалібно заскімлив, дуже обережно тицьнувся гарячим, вологим носом мені у комір куртки і важко опустився на живіт. Він поклав свою велику, важку голову прямо мені на коліна, шукаючи захисту.
— Твою ж матір… — зблід Богдан, опускаючи смартфон. Його руки затремтіли.
З боку ветеринарного пункту, щосили бігла Оксана, головна лікарка центру. Побачивши Богдана біля замкненого сьомого вольєра, вона миттю оцінила ситуацію і все зрозуміла.
— Ти що твориш, бовдуре?! Відкрий негайно! Він же її роздере! — закричала вона на всю базу.
Вона підлетіла до вольєра, брязкаючи зв’язкою ключів, її руки трусилися від жаху. Оксана готувалася побачити найгірше: кров, рвані рани, трагедію, яка покладе край кар’єрі всіх присутніх. Двері з гуркотом відчинилися.
Але замість кривавої драми вона побачила мене. Я спокійно, ритмічно чухала Смерча за вухом, а пес, який не підпускав до себе ветеринарів місяцями і кидався на шприци, мружився від задоволення і тихо, довірливо сопів мені в долоню.
— Як… — голос Оксани різко обірвався. — Як ти це зробила? Він же неконтрольований.
Я повільно підвела на неї очі. Моє обличчя залишалося абсолютно незворушним, але в погляді на коротку мить промайнуло щось настільки древнє, темне і важке, що лікарка мимоволі знітилася і відвела погляд.
— Він не неконтрольований, лікарю. Йому просто боляче і страшно. Між цим є величезна різниця, яку варто розуміти.
Я плавно піднялася, обтрусила коліна від пилу і взяла своє пластикове відро. Смерч проводжав мене тужливим, глибоким поглядом, у якому читалося лише одне благання: «Залишся».
Оксана різко повернулася до Богдана, який стояв біліший за крейду, не в силах вимовити й слова.
— Я сьогодні ж пишу рапорт керівництву, — прошипіла вона йому в обличчя. — За такі фокуси ти підеш під трибунал, ідіоте.
— Не варто, — мій голос пролунав тихо, але з такою крижаною, безапеляційною впевненістю, що обидва миттєво завмерли. — Я просто виконую свою роботу. Зайвий шум нам ні до чого. Інцидент вичерпано.
Я розвернулася і розміреним кроком пішла до наступного ряду вольєрів, залишаючи за своєю спиною густу, в’язку тишу і десятки питань, на які в цих людей поки що не було відповідей. Але я чудово знала: це був лише початок мого повернення.
Рапорт про вранішню надзвичайну подію в секторі «Альфа» опинився на масивному дубовому столі командира центру, полковника Іллєнка, об одинадцятій тридцять. Командир двічі, з наростаючим роздратуванням, перечитав доповідну записку чергового офіцера. Він важко зітхнув, потер втомлене перенісся і різким рухом натиснув кнопку внутрішнього селектора:
— Чорного до мене. Негайно.
Кабінет начальника бази «Волинський рубіж» розташовувався на другому поверсі головного адміністративного корпусу. З його широкого панорамного вікна відкривався бездоганний вид на мокрий плац та тактичну смугу перешкод, де саме зараз під крижаним осіннім дощем ганяли молодих курсантів. Коли старший лейтенант Тарас Чорний переступив поріг, Іллєнко навіть не обернувся. Він продовжував стояти спиною до масивних дверей, міцно заклавши руки за спину.
— А тепер спробуй пояснити мені, старший лейтенанте, — голос полковника лунав тихо, але в цій оманливій тиші крилася справжня буря, готова зірватися будь-якої миті. — Якого біса цивільна жінка, яку ми найняли шкребти бетон три дні тому, опиняється в закритому вольєрі з псом, на клітці якого висить червона бирка найвищого рівня небезпеки?
Тарас виструнчився, наче проковтнув сталевий прут, дивлячись чітко перед собою.
— Пане полковнику, я визнаю, що не проконтролював цей момент. Це була абсолютно дурна, незріла ініціатива сержанта Богдана. Невдалий, безглуздий жарт над новенькою співробітницею.
— Жартувати твої підлеглі будуть у відпустці! — Іллєнко різко розвернувся на п’ятах, його сірі, холодні очі свердлили офіцера наскрізь. — У мене тут елітний кінологічний підрозділ, а не дитячий табір відпочинку. Ти хоч на частку секунди уявляєш, що б почалося, якби Смерч її покалічив? Прокуратура, миттєве кримінальне провадження, гучний скандал у пресі — нас би просто зрівняли із землею! І все це щастя падає нам на голову напередодні масштабного візиту вищого командування та міжнародних інструкторів!
— Винуватий. Проведу максимально жорстку виховну бесіду з особовим складом.
— Бесіду він проведе… — полковник з відразою підійшов до свого столу, взяв тонку картонну папку і жбурнув її перед Тарасом. — Читай уважно. Соломія Величко. Статус — внутрішньо переміщена особа. До початку великої війни жила в Маріуполі. Далі — суцільний білий аркуш. Жодних родичів, дітей чи майна. Наша служба безпеки пробивала її по всіх доступних базах — чиста, як кришталь. Це звичайна, зламана горем жінка, яка втратила рідний дім і просто шукає можливість заробити на шматок хліба.
— З нею щось кардинально не так, пане полковнику, — ризикнув заперечити Чорний, ледь нахилившись уперед.
— Собаки? — іронічно підняв брову Іллєнко.
— Саме так. Тварини її слухають. Усі до єдиного, без жодних команд. Навіть контужений Смерч. Навіть Буран, який власних тіней боїться і рве все живе. Це виходить за межі будь-якої норми і кінологічної науки. У неї повністю атрофоване відчуття страху. Зовсім.
Іллєнко гірко хмикнув, важко опускаючись у своє шкіряне крісло.
— А тобі не спадало на думку, Чорний, що в цієї людини просто було таке життя, після якого навіть розлючені штурмові собаки вже не лякають? Може, вона під щоденними обстрілами місяцями сиділа у підвалах. Коротше, слухай мій наказ. У неї стандартний випробувальний термін. Якщо щось порушить — виставимо за турнікети без розмов. Якщо працює тихо і якісно — не смій її чіпати. Мені критично треба, щоб на базі все блищало до приїзду комісії з Києва. Запитання є?
— Ніяк ні.
— Вільний.
Тарас вийшов у довгий коридор, фізично відчуваючи, як під кітелем поміж лопаток стікає холодна крапля поту. Його професійна інтуїція волала: щось у цій історії не сходиться. Те, як ця непомітна жінка тримала спину, як плавно, по-котячому рухалася… Він уже зустрічав такий специфічний, порожній погляд. У хлопців, які дивом виходили з глухих оперативних оточень. У тих, хто бачив речі, про які не прийнято розповідати навіть психологам.
«Та ні, маячня якась, — спробував заспокоїти себе лейтенант, спускаючись сходами. — Просто дивна, травмована жіночка з важкою долею».