Наступний ранок накрив волинську базу густим, вогким туманом, який пробирав холодом до самих кісток. Це була типова поліська осінь, коли весь навколишній світ втрачає яскраві кольори, залишаючи лише відтінки сірого та брудно-зеленого. Я вийшла на свою зміну рівно о шостій ранку, коли більшість особового складу ще міцно спала або марно намагалася зігріти замерзлі руки об картонні стаканчики з розчинною кавою біля КПП.
Я методично мила бетонну підлогу в секторі «Браво», коли раптом почула тихе, болісне скімлення.
Арчі, трирічний бельгійський вівчар із солідним послужним списком у сфері розмінувань, жалібно тулився в самому кутку свого вольєра. Він неприродно підтискав праву передню лапу, а на ідеально чистому, щойно вимитому бетоні повільно розповзалася темна, густа пляма.
Я відставила швабру вбік, мовчки відчинила незамкнені дверцята і спокійно присіла біля нього.
— Тихо, мій хороший, тихо. Дай я гляну, — прошепотіла я майже нечутно.
Будь-хто інший серйозно ризикував би власним здоров’ям, наближаючись до пораненого бойового пса, який відчуває гострий біль. Інстинкти могли змусити тварину атакувати. Але Арчі лише довірливо потягнувся до мене, обережно простягаючи закривавлену лапу, наче маленька дитина, що сильно зчесала коліно на асфальті.
Рана була рваною і досить глибокою. Очевидно, під час ранкової пробіжки він напоровся на гострий шматок металевої арматури або край іржавої сітки. Інтенсивна кровотеча вимагала швидких дій. Якщо негайно не зупинити цей процес — собака втратить критичний об’єм рідини або підхопить серйозну інфекцію.
Моя рука звично, на повному автоматі пірнула в глибоку кишеню старої робочої куртки. Замість звичайної паперової серветки чи побутового носовичка, мої пальці миттєво витягли герметично запакований індивідуальний перев’язувальний пакет — професійний компресійний бандаж. Мої руки працювали самостійно, керуючись роками м’язової пам’яті, без єдиного зайвого чи метушливого руху.
Швидко промити ділянку антисептиком. Накласти стерильну поглинаючу подушечку. Створити правильний тиск.
Я робила жорстку тампонаду і фіксувала суглоб специфічною технікою «вісімка». Це складний метод, якому навчають виключно на спеціалізованих курсах тактичної медицини для бойових медиків штурмових груп. Натяг еластичного матеріалу був ідеальним: рівно настільки сильним, щоб зупинити втрату крові, але не перетиснути життєво важливу артерію і не викликати некроз тканин.
— Де ти цьому навчилася?
Голос пролунав зовсім несподівано. Але я навіть не здригнулася. Я спокійно затягнула останній фіксуючий вузол на бандажі і плавно підвелася на ноги. Біля відчинених дверцят стояла ветеринарка Оксана, міцно тримаючи в руках пластиковий медичний кейс.
— В інтернеті відео бачила, — абсолютно рівним голосом буркнула я, ховаючи руки глибоко в кишені.
Оксана недовірливо примружилася і підійшла ближче, опускаючись на коліна перед Арчі. Собака лежав повністю розслаблено, навіть не спробувавши загарчати на лікарку, хоча зазвичай ненавидів будь-які медичні маніпуляції та огляди.
— Це не «інтернет», Соломіє. Це бездоганна, професійна компресійна пов’язка. І цей вузол… так фіксують турнікети і бандажі тільки медики військового спецназу. Де ти служила?
— Ніде я не служила, — я підхопила своє пластикове відро, уникаючи зорового контакту. — У нас у приватному секторі собаки часто лапи різали об бите скло на руїнах. Доводилося якось викручуватися, щоб тварини не загинули до приїзду волонтерів.
— У приватному секторі жінки не носять у кишенях круті ізраїльські бандажі за сорок баксів, — Оксана красномовно кивнула на край упаковки, який ледь стирчав з моєї куртки.
— Волонтери разом із гуманітаркою видали.
Я вийшла з вольєра значно швидше, ніж вона встигла поставити ще одне незручне запитання. Лікарка довго дивилася мені вслід, переводячи погляд на ідеально забинтовану лапу Арчі. У її голові складався складний пазл, деталі якого вперто не хотіли підходити одна до одної.
Після ситного обіду на базі розпочалися активні тактичні відпрацювання. Тренувальний комплекс, який усі називали «Лабіринт», являв собою похмуру, недобудовану бетонну двоповерхівку з фанерними перегородками. Вона ідеально імітувала щільну міську забудову для відпрацювання штурмів приміщень.
Капітан Аліна Кравець стояла на безпечній відстані з електронним планшетом — їй потрібно було зафіксувати точний хронометраж для звітності перед столичним керівництвом. За стандартом: штурмова група заходить всередину, собака виявляє умовного противника і проводить жорстке затримання.
Сержант Богдан ішов у авангарді зі своїм чорним вівчаром на прізвисько Привид.
— Привиде, шукай! — різко скомандував Богдан, знімаючи пса з тактичного повідка.
Собака стрілою рвонув у темний, сирий коридор. Богдан рухався слідом, тримаючи тренувальний автомат напоготові, перевіряючи кути. Я в цей час, зігнувшись у три погибелі, монотонно збирала пластикове сміття та відстріляні гільзи біля входу в комплекс — хтось же мусив підтримувати ідеальну чистоту території.
Усе пішло шкереберть на другому поверсі.
За планом тренування мала спрацювати стандартна учбова світлошумова граната. Але чи то партія виявилася відверто бракованою, чи інструктор-технік серйозно переборщив із зарядом… Вибух був катастрофічно потужним.
БАХ!..
У замкнутому просторі вузького бетонного коридору звук багаторазово посилився, вдаривши по вухах, наче важка ковальська кувалда. Вибухова хвиля жбурнула Богдана спиною прямо на цегляну стіну. Хлопець повільно, немов у кіно, сповз по бетону, хапаючись руками за шолом. Гостра акубаротравма. Жорстка контузія від перепаду тиску.