Надійка обережно підсунула руки під згорток і підняла його. Малюк виявився несподівано важким для такого крихітного створіння. Вона міцно притисла його до грудей, намагаючись тримати так само обережно, як баба Стефа колись тримала сусідське немовля.
— Тримайся міцно, — скомандувала вона, хоча розуміла, що малюк навряд чи виконає наказ. — Нам треба йти додому.
І дівчинка рішуче покрокувала назад вузькою лісовою стежкою. Кожен крок давався їй нелегко. Страх перед невідомістю, перед бабусиним гнівом, перед величезною відповідальністю за це життя — усе це стискало її дитяче серце. Але водночас всередині розливалося якесь дивне, дуже тепле почуття. Щось схоже на величезну радість і гордість. Ніби вона знайшла в лісі не просто покинуту дитину, а справжній скарб.
Сонце вже піднялося високо, коли ліс нарешті лишився позаду, і перед Надійкою відкрилася панорама рідної Вільшанки. Маленькі чепурні хати з димарями, доглянуті городи, мальви біля парканів.
Серце билося все швидше з кожним кроком до рідного двору. Раптом малюк у її руках заворушився, і зі згортка почувся тихий писк.
— Тс-с, маленький! — заспокійливо прошепотіла вона. — Ми вже майже прийшли.
Дерев’яна хвіртка знайомо рипнула, пропускаючи дівчинку на подвір’я. Стежка до ґанку здавалася нескінченно довгою. Три сходинки, важкі двері веранди, ще кілька кроків. Надійка зупинилася перед вхідними дверима, переводячи подих.
З літньої кухні доносився гуркіт посуду. Баба Стефа готувала обід. Надійка глибоко вдихнула повітря, притисла згорток ще міцніше до грудей і штовхнула двері плечем.
У літній кухні гучно брязкав посуд. Баба Стефа якраз готувала обід. Вона стояла біля розпеченої плити, мішаючи дерев’яною ложкою густий борщ у великому чавунці, і тихо наспівувала якусь стару, журливу пісню без слів. Просто мелодію, яку пам’ятала ще з власного дитинства. Її широкі плечі, давно звиклі до важкої селянської праці, ледь помітно погойдувалися в такт мотиву.
Роки залишили на її обличчі складну карту глибоких зморщок. Кожна з них була свідченням пережитого горя — втрати чоловіка, потім єдиної доньки, а згодом і доброго зятя Остапа. Кожна зморшка була стежкою від сліз, які вона потайки виплакала глухими ночами, щоб удень залишатися сильною і непохитною для своєї маленької онуки.
Двері повільно відчинилися. Баба Стефа, не обертаючись, продовжувала мішати вариво.
— Надійко, це ти? Де ж ти ходиш від самого ранку, дитино? — почала вона звично бурчати. Але раптом осіклася на півслові, коли обернулася і побачила онуку з великим блакитним згортком у руках.
Дерев’яна ложка завмерла в повітрі. Здавалося, сам час зупинився в цій маленькій кухні. Надійка стояла на порозі, міцно притискаючи до грудей ковдру, з якої визирало крихітне личко. Її дитячі очі, широко розплющені, налякані й водночас сповнені якоїсь відчайдушної надії, зустрілися з поглядом бабусі.
— Бабусю, я… — почала дівчинка, але голос її зрадливо здригнувся.
Стефанія повільно опустила ложку назад у чавунець. Витерла руки об вишитий фартух — машинально, як робила це тисячі разів до того. Але погляду від блакитного згортка не відривала.
— Що це таке? — запитала вона пошепки, хоча чудово бачила, що саме тримає дитина.
— Дитиночка! — видихнула Надійка. — Я її в лісі знайшла. Там міський дядько приїхав на такій великій чорній машині і залишив її прямо під старою ялиною!
Баба Стефа мовчала. Довго, так довго, що Надійка почала нервово переминатися з ноги на ногу, а малюк у згортку тихо захлипав.
— До хати неси! — нарешті скомандувала жінка, відступаючи від плити. Від її різкого руху стара модрина на підлозі скрипнула, ніби зойкнуло давно померле дерево. Так само скрипнуло щось і всередині неї — втомлене серце раптом відчуло неймовірний тягар нової, ще незвіданої відповідальності.
— На ліжко клади! — додала вона вже тихіше, вказуючи на своє широке ліжко біля вікна, застелене барвистим ліжником, який вона ткала ще для посагу своєї Соломії.
Надійка обережно, ніби несла найбільшу у світі коштовність, пройшла через кімнату і поклала згорток на ліжко. Ковдра м’яко прогнулася під вагою немовляти, приймаючи його у свої теплі складки, наче в обійми. Баба Стефа наблизилася до ліжка. Її рухи були повільними, важкими, ніби старість раптово навалилася на її плечі всією своєю вагою. Але очі дивилися гостро, чіпко й оцінювально.
— Розповідай! — наказала вона, сідаючи поруч із немовлям. — Усе, як було, з самого початку.
І Надійка розповіла. Про те, як шукала іграшки. Як побачила розкішний позашляховик на трасі. Як високий міський чоловік озирався і ховав згорток під гіллям. Баба Стефа слухала мовчки, не перебиваючи, тільки її міцні пальці нервово смикали край фартуха.
— Ти добре його розгледіла? Того чоловіка? — запитала вона, коли дівчинка замовкла.
— Високий такий, у гарному костюмі. Волосся назад зачесане, — відповіла Надійка, а потім додала: — Він дуже боявся, бабусю. Весь час озирався, наче тікав від когось.
Стефанія ствердно хитнула головою, ніби це підтверджувало якісь її власні моторошні здогади. Потім рішуче нахилилася над немовлям і почала розгортати блакитну ковдру. Крихітне тільце в білому м’якому комбінезоні заворушилося. Очі відкрилися — темні, неймовірно глибокі, як той вир біля старого млина, де вона дівувала колись. Малюк не плакав, тільки дивився на неї з такою увагою, з таким недитячим розумінням, що у старої жінки болісно защеміло в грудях.
— Хлопчик! — констатувала вона, заглянувши під пелюшку. — Місяців зо два-три, не більше.
Її досвідчені руки обмацували дитину, перевіряючи, чи немає ознак хвороби чи виснаження. Немовля було доглянутим, чистим, від нього пахло дорогим дитячим кремом. Це явно не була дитина з неблагополучної родини. Щось блиснуло на шиї малюка, коли бабуся обережно повернула його на бік. Тоненька ланцюжок із маленьким кулоном.
Стефанія обережно взяла прикрасу в руки.
— Срібло! — пробурмотіла вона. — Справжнє.
Медальйон був овальної форми, з вигадливо вигравіюваними літерами «В» та «З». Жінка натиснула на крихітний виступ збоку, і кулон відчинився. Всередині ховалися дві мініатюрні фотографії. На одній — чоловік середніх років із тим самим темним, пронизливим поглядом, що й у немовляти. На іншому — літня пара, очевидно, його батьки.
Пальці баби Стефи затремтіли. Вона впізнала чоловіка на фотографії. Віктор. Одне з двох міських імен, які так часто лунали в розмовах її покійної Соломії перед тією фатальною втечею до Києва. Віктор і Денис. Друзі-суперники, які обидва впадали за її красунею-донькою. Обидва з грошима, обидва зі столиці, обидва обіцяли дістати зірки з неба.
— Чує моє серце біду, — прошепотіла вона, загортаючи ковдру назад. — Ой, не з добром цей пакунок до нашої хати потрапив.
