Як же давно це було… Її Соломія втекла до столиці з одним, а згодом написала листа, що вийшла заміж за іншого. Денис — здається, саме так звали того лікаря, за якого вона вийшла. А Віктора вона бачила лише раз, коли той приїжджав у село свататися. Сидів за цим самим столом, пив узвар із надщербленої чашки, ніяковів, але очей від Соломії не відводив. І ось тепер його фамільний кулон висить на шиї немовляти, яке її онука знайшла в лісі. Таких збігів просто не буває.
— Бабусю, ми ж залишимо його собі? — голос Надійки вирвав Стефанію з важких роздумів.
— Дурна твоя голова! — скрушно похитала головою жінка. — Це ж людська дитина. Не кошеня приблудне, щоб його собі залишати.
Вона важко піднялася з ліжка; суглоби хрустнули, нагадуючи про вік і втому.
— Треба рідних шукати, — сказала вона рішуче. — У цього хлопчика є сім’я. Ми не крадії, щоб чужих дітей по хатах ховати.
Стефанія попрямувала до старої дерев’яної скрині в кутку кімнати, дістала з самого дна невелику металеву коробку. Порилася серед старих листів, вишитих хустинок і пожовклих фотографій. Нарешті дістала маленьку записну книжку в потертій дерматиновій обкладинці.
— Соломіїна, — пояснила вона у відповідь на запитальний погляд онуки. — Твоєї мами.
Надійка затамувала подих. Вона майже ніколи не бачила речей своєї мами. Бабуся ховала їх, мов найсвятіші реліквії, і рідко дозволяла торкатися. Стефанія гортала сторінки, списані дрібним акуратним почерком. Нарешті знайшла те, що шукала.
— Ось, — сказала вона, тицяючи вузлуватим пальцем у рядок. — Віктор Захарченко. Київський номер. Треба дзвонити.
Вона закрила книжку й озирнулася на немовля, яке вже солодко спало.
— Тарас, наш фельдшер, зараз має бути в амбулаторії, — промовила вона, ніби розмірковуючи вголос. — У нього там стаціонарний телефон є, надійний. Збігаю, подзвоню.
Вона подивилася на Надійку довгим поглядом, у якому читалося все: і тривога, і безмежна втома, і покірність перед новими життєвими випробуваннями.
— Ти, — сказала вона суворо, — сидиш тут і пильнуєш його. Нікуди не виходиш, нікому двері не відчиняєш. Якщо прокинеться — не лякайся, просто покачай. Коров’ячого молока йому давати не можна, надто малий ще, шлуночок не прийме. Якщо плакатиме, ось чисту марлечку у воду теплу вмочи і дай посмоктати.
Вона простягнула дівчинці шматочок ідеально чистої тканини.
— Я швидко обернуся, — додала баба Стефа вже м’якше. — Головне, очей із нього не спускай.
Надійка серйозно кивнула. У її дитячому погляді світилася така рішучість, така готовність захищати це крихітне створіння, що Стефанія мимоволі усміхнулася.
— Ох, серденько моє, — зітхнула вона, пригладжуючи розпатлане волосся онуки. — І чого ж тебе вічно на пригоди тягне?
Вона швидко перевдяглася в чисту кофту («щоб на люди в пристойному вигляді вийти»), накинула на плечі теплу хустку і зникла за дверима.
Надійка залишилася сама з немовлям. У хаті було тихо, тільки рівномірно цокав старий годинник на стіні та потріскували дрова в печі. Дівчинка присіла на краєчок ліжка, боячись навіть дихати, щоб не потривожити сон малюка. Вона ніколи раніше не бачила таких маленьких дітей зблизька. У їхній Вільшанці давно не народжувалися немовлята — молодь масово виїжджала до міст, залишалися лише старі та такі, як вони з бабусею.
Дівчинка обережно простягнула руку й легенько торкнулася пухкої щічки хлопчика. Шкіра була неймовірно ніжною, оксамитовою, такою теплою, що хотілося притиснутися до неї губами. Малюк уві сні кумедно прицмокнув, і Надійка різко відсмикнула руку, злякавшись, що розбудила його. Але він спав далі.
Осмілівши, Надійка почала уважно розглядати його обличчя. Крихітний носик-ґудзик, вигнуті брівки, пухнасті вії на закритих повіках. Пальчики, стиснуті в кулачки, були такими маленькими, що, здавалося, могли б уміститися в наперсток.
«Як лялечка, — подумала Надійка. — Тільки не порцелянова, а справжня, жива».
А потім прийшла інша думка, дивна і щемка: «А я ж теж колись була такою. Такою ж крихітною і безпорадною». Вперше в житті вона по-справжньому задумалася про свою маму не як про казковий образ із бабусиних оповідок, а як про живу жінку, яка колись так само тримала її на руках.
Немовля заворушилося, його повіки затремтіли, і він розплющив очі. Темні, глибокі, вони втупилися в Надійку з таким подивом, що дівчинка поспішила заговорити, аби його заспокоїти.
— Привіт, маленький, — прошепотіла вона. — Я — Надійка. Я знайшла тебе в лісі. Не бійся, тут безпечно.
Її голос, тихий і мелодійний, здавалося, подіяв. Хлопчик не заплакав, тільки кліпнув очима.
— Знаєш, — продовжувала Надійка, схилившись над ним, — коли я була такою ж маленькою, як ти, моя мама пішла на небо. У неї там дуже важлива робота — хмари переганяти, щоб дощик вчасно йшов. А тато мій пішов пісні збирати. Він мандрує по всьому світу і складає пісні, щоб людям не було сумно.
Вона розказувала йому ту саму казку, яка роками рятувала її саму від самотності.
— А ти звідки взявся? — запитала вона малюка. — З неба впав? Чи в капусті знайшли?
Немовля, звісно, не відповіло, але його губки раптом розтягнулися в беззубій усмішці, і Надійка радісно засміялася у відповідь.
— Тобі треба дати ім’я, — вирішила вона. — Не можу ж я називати тебе просто «хлопчик». У тебе очі темні, але такі ясні. Назву тебе Васильком. У нас на городі влітку васильки ростуть, пахучі-пахучі… Тобі дуже пасує.
Вона обережно провела вказівним пальцем по його маленькій долоньці, і крихітні пальчики малюка інстинктивно зімкнулися, міцно вхопивши її за палець. Цей дотик, ця абсолютна довіра беззахисного створіння пронизали Надійку таким потужним почуттям ніжності, якого вона ніколи раніше не знала.
— Я буду про тебе піклуватися, Васильку, — прошепотіла вона. — Обіцяю.
Його пальчики міцно тримали її, ніби скріплюючи цю клятву. І дівчинка зрозуміла: хоч би що сталося далі, куди б не закинула доля цю дитину, частина її дитячого серця назавжди належатиме йому.
А тим часом баба Стефа швидко йшла сільською вулицею до амбулаторії, міцно стискаючи в кишені записник доньки. З кожним кроком вантаж минулого, який вона роками намагалася поховати в пам’яті, ставав усе важчим. Спогади невблаганно повертали її в ті дні, коли все пішло шкереберть.
…Літо початку двохтисячних видалося на Житомирщині напрочуд спекотним. Пил густо осідав на листі яблунь, річка обміліла, а повітря дзвеніло від цвіркунів та юнацьких обіцянок. У маленькій хаті на краю села сімнадцятирічна Соломія крутилася перед старим тріснутим дзеркалом, приміряючи свою єдину святкову сукню.
— Мамо, ну не бурчи, — кинула вона через плече Стефанії, яка стояла у дверях, суворо схрестивши руки на грудях. — Дай хоч раз у житті повеселитися.
Сукня, пошита з відрізу тканини, купленого на районному ярмарку, ідеально підкреслювала тонку талію та красиву лінію плечей. Соломія крутнулася, перевіряючи, як лягає спідниця. Стефанія невдоволено підібгала губи.
— Веселощами сита не будеш. Завтра зранку треба сіно ворушити. Та й у сусідів весілля скоро, помагати треба буде коровай пекти.
— Завжди тільки робота! — огризнулася Соломія, гордо відкинувши за спину довгу русу косу. — А жити коли? Мені сімнадцять! І що я бачила в цьому житті, крім коров’ячих хвостів та нескінченних грядок із картоплею?
У очах дівчини — яскраво-блакитних, прозорих, як річкова вода опівдні, — спалахнула неймовірна впертість.
— Ти думаєш, у тому Києві медом помазано? — Стефанія підійшла ближче і машинально поправила комірець на доньчиній сукні. — Там свої біди, свої сльози.
— Хай краще інші біди! — Соломія відсторонилася від материнських рук, ніби ті її обпікали. — Аніж ці вічні городи та свині. Я не хочу, як ти, у тридцять років вже старою бабою стати!
Ці слова хльоснули Стефанію по обличчю болючіше за ляпас. Вона відступила, раптом гостро відчувши кожну зморшку на своєму обличчі, кожну мозолю на долонях — усе те, що крапля за краплею випило її молодість.
— Будь ти проклята зі своєю красою… — гірко прошепотіла матір. — Погубить вона тебе, ось побачиш.
А краса в Соломії дійсно була особливою. Не типова сільська, з міцними формами і рум’янцем на все обличчя, а якась нетутешня, тонка, аристократична. Коли вона йшла селом, навіть собаки переставали гавкати, а старі діди проводжали її поглядами, в яких читалася туга за втраченою молодістю. Соломія чудово знала ціну своїй вроді. Знала з поглядів хлопців, із заздрісних перешіптувань дівчат, із того, як вчителька літератури порівнювала її з героїнями романів Коцюбинського.
— Мамо! — голос дівчини раптом пом’якшав, ставши майже благальним. — Ну чому ти знову не вийшла заміж? У нас би був господар у хаті, жилося б легше!
— Після смерті твого батька я нікого до серця не пустила, — сухо відрізала Стефанія, відвертаючись до вікна.
