Вона не сказала головного: боялася. Боялася, що вітчим образить доньку. Скільки разів вона бачила, як змінюються чоловічі погляди, коли в хаті підростає вродлива пасербиця. Її жертовність донька сприймала то із захопленням, то з лютим роздратуванням.
— Не бійся, мамо, я за себе постояти зумію! — Соломія засміялася. — До речі, сьогодні Остап приїде. Чула? На мотоциклі!
Стефанія ледь помітно кивнула. Остап був сином лісника із сусіднього села. Міцний, роботящий і надійний хлопець. Він ходив за Соломією ще з третього класу, як прив’язаний: носив її портфель, дарував перші проліски. Такі, як Остап, будують хати на віки і люблять одну жінку до самої смерті. Але Стефанія бачила: її доньці цього було замало.
— Остап — хороший хлопець, — обережно зауважила мати.
— Нудний він! — відмахнулася Соломія. — Одне знає: свій ліс та своє господарство. Про що з ним говорити? Про те, як краще дрова рубати?
Надворі почувся гуркіт мотоцикла.
— О, приїхав! — Соломія підхопила свою маленьку сумочку і, немов пташка, випурхнула з хати.
Стефанія дивилася у вікно, як її донька сідає на мотоцикл до Остапа, як дзвенить її сміх, розчиняючись у теплих сутінках. Стара жінка важко опустилася на стілець. Як пояснити цій дурненькій дівчинці, що справжнє щастя — це не яскраві міські вітрини? Що іноді спокійне, рівне тепло надійного чоловічого плеча вартує значно більше, ніж усі обіцянки столичних кавалерів? Але Стефанія розуміла: слова тут безсилі. Соломія мала сама набити свої ґулі.
Того вечора, після запальних танців у сільському клубі, Соломія з Остапом стояли на березі річки, дивлячись на темну, стрімку воду. Остап сидів поруч на поваленому стовбурі верби, захоплено розповідаючи про свої плани: як збирається ставити новий зруб до осені, як планує розширювати лісове господарство. Соломія його майже не слухала. Вона дивилася на воду, яка втікала від їхньої Вільшанки, через ліси й поля, повз інші села та містечка, кудись у незвідані, вабливі далі.
— Іноді мені здається, що я точнісінько як оця річка, — раптом перебила вона хлопця. — Не можу стояти на одному місці. Мушу бігти, шукати своє русло, кудись впадати…
Остап замовк, вдивляючись у її ідеальний профіль, освітлений блідим місячним сяйвом. Він кохав її роками, знав кожну рисочку на її обличчі, кожну нотку її дзвінкого голосу. І саме зараз він гостро відчув, що втрачає її, хоча вона стояла зовсім поруч, на відстані простягнутої руки.
— Річка завжди повертається дощем, — тихо відповів він. — Це колообіг води.
— А я повернуся іншою, — Соломія усміхнулася, але не йому, а якимось своїм таємним думкам. — З мене буде дощ, який принесе нове життя. Ось побачиш, Остапе.
Вона навіть не підозрювала, наскільки пророчими виявляться ці необачні слова. Не знала, що невдовзі в селі з’являться двоє міських юнаків, які назавжди перекроять її долю. Не знала, що втеча за красивим життям обернеться трагедією, а річка дійсно поверне її до рідного села — але не живою водою, а гіркими сльозами.
Вони з’явилися у Вільшанці в самісінький розпал сінокосу. Два міські парубки на блискучому чорному «Мерседесі», що здійняв цілу хмару куряви на єдиній асфальтованій вулиці села. Місцеві дивилися на них із цікавістю та неприхованою недовірою: що забули ці випещені хлопці в ідеально випрасуваних сорочках та модних штанах серед їхніх похилених парканів?
Віктор та Денис приїхали на сільські танці випадково — хтось у київському барі жартома сказав, що на Поліссі найвродливіші дівчата. І ось вони тут: два друзі дитинства, обидва з заможних столичних родин, обидва з блискучими перспективами і нестримною жагою до пригод.
Віктор Захарченко був стриманішим: темноволосий, із проникливим поглядом і тонкими рисами обличчя справжнього інтелігента. У його манерах відчувалася вроджена шляхетність, за якою, втім, ховалася залізна воля. Він якраз закінчував престижний юридичний університет і готувався до дипломатичної кар’єри.
Денис Кравченко був його повною протилежністю: русявий, гучний, із відкритою, трохи нахабною усмішкою. Син відомого на всю столицю хірурга, він пішов слідами батька, але більше цікавився не порятунком життів, а тим, як швидко заробити на елітній приватній практиці.
— Ну й глухомань! — скривився Денис, оглядаючи сільський клуб. — Ти впевнений, що нам тут хоч щось світить?
— Подивимось, — знизав плечима Віктор. Він внутрішньо вже готувався до нудного вечора.
Аж раптом вони побачили Соломію.
Вона зайшла до зали, і здалося, ніби тьмяні лампочки під низькою стелею клубу спалахнули яскравіше. У простій ситцевій сукні, з важкою русою косою, перекинутою через плече, вона видавалася видінням з іншого світу. Остап, вірний, немов тінь, тримав її попід руку, але в ту мить для неї його просто не існувало.
— Оце так… — видихнув Денис, забувши про свою столичну зверхність. — Ти бачиш те саме, що й я?
Віктор промовчав. Він не просто бачив неймовірно красиву дівчину. Він фізично відчув, як щось перевертається в його житті, ніби невидима могутня сила різко змінила течію його власної долі.
— Дозвольте? — Віктор був бездоганно ввічливим, наближаючись до сільської красуні. — Можу я запросити вас на танець?
Остап миттєво напружився, але Соломія вже поклала руку на плече міського гостя. Її блакитні очі іскрилися цікавістю і відвертим викликом. Вони кружляли під хрипкі звуки старенької апаратури, і Віктор тримав її так обережно, наче найдорожчу кришталеву вазу.
Щойно він повернув її Остапові, як тут же підлетів Денис — значно напористіший та самовпевненіший.
— Я Денис, майбутній світило медицини! — представився він із широкою усмішкою. — А вас як звати, чарівна незнайомко?
— Соломія, — кокетливо відповіла вона, знову приймаючи запрошення і навіть не глянувши на похмурого Остапа.
Сільський хлопець стояв під стіною, спостерігаючи, як його дівчина танцює зі столичними мажорами. Його робочі руки, в які назавжди в’ївся гіркуватий запах соснової смоли, до болю стискалися в кулаки. Але він мовчав. Він умів чекати.
Різниця між ними була разючою. Міські — в дорогих черевиках, із запахом елітного парфуму. Остап — у простій картатій сорочці, з довірливим поглядом людини, яка не знає і не приймає фальші.
Тієї ночі, повертаючись додому на мотоциклі, Остап був мовчазнішим, ніж зазвичай.
— А вони мені сподобалися, — зухвало кинула Соломія, коли вони зупинилися біля її двору. — Цікаві такі… Міські.
— Пограються і кинуть, — важко подивився на неї Остап.
— А може, я сама хочу, щоб зі мною погралися? — Соломія дзвінко засміялася, закинувши голову. — Це все одно краще, ніж усе життя гнити в цьому селі!
