Остап спохмурнів. У її словах була отрута, яку він відмовлявся приймати.
— Я кохаю тебе, — сказав він просто і без пафосу. — Завжди кохав. І буду кохати.
— Знаю, Остапе, — Соломія трохи пом’якшала і торкнулася його щоки. — Тільки одного кохання мені мало. Мені життя потрібне. Справжнє, яскраве!
Віктор та Денис почали приїжджати до Вільшанки щотижня. Спочатку на танці, потім просто так. З дорогими шоколадними цукерками, квітами, з історіями про сяючий вогнями Київ. Вони відверто змагалися за увагу Соломії, але це суперництво поки що не переходило межі їхньої старої дружби.
Баба Стефа спостерігала за цим залицянням із дедалі більшою тривогою.
— Згориш, дівко, — похитала вона головою якось увечері, коли Соломія збиралася на чергове побачення. — Недобре це — між двома вогнями ходити. Вибери одного і тримайся його.
— А нащо вибирати, якщо можна брати все? — Соломія крутилася перед дзеркалом у новій блузці, яку їй привіз Денис. — Віктор дуже розумний, з ним цікаво говорити. А Денис веселий, щедрий…
— Дограєшся, — відрізала мати. — Не можна так із чоловіками. Обпечешся.
Але Соломія лише відмахувалася. Вона була сп’яніла від цієї уваги, впевнена у своїй абсолютній невразливості. Молодість завжди вірить у своє безсмертя і здатність перехитрити закони життя.
Одного вечора, повертаючись із побачення, вона побачила Остапа. Він сидів на лавці біля її двору і зосереджено стругав якийсь шматок дерева.
— Чекаєш на мене? — запитала вона з ледь помітною насмішкою.
— Завжди чекаю, — відповів він. І в цих словах була така непохитна впевненість, що Соломії раптом стало ніяково.
— А якщо не дочекаєшся?
— Значить, така моя доля, — він простягнув їй те, над чим працював. Це була маленька дерев’яльна фігурка пташки з розпростертими крилами, готова ось-ось злетіти. — Це ти. Летиш кудись… Може, колись і повернешся.
Соломія взяла фігурку, і її очі раптом наповнилися сльозами. Вона відчувала тепло його загрубілих рук, тепло його відданого, простого кохання. Але вибрала вона не Остапа.
Через кілька тижнів Соломія спакувала свою єдину валізу і втекла до Києва. Без прощань, без пояснень. Вона обрала Дениса.
Київська квартира Кравченка зустріла сільську дівчину холодним блиском. Поліровані меблі, дорога техніка, важкі штори. Усе кричало про достаток, але водночас дихало якоюсь пусткою.
— Подобається? — запитав Денис, по-хазяйськи обіймаючи її за плечі. — Тепер це твій дім.
Він сказав «твій», але з першого ж дня Соломія відчула: тут кожна річ належить виключно йому. Включно з нею самою. Їхній шлюб відбувся стрімко, через два місяці після втечі. Віктор тоді благородно відступив, сказавши, що бажає їм щастя. Але в його очах Соломія встигла помітити темний, невисловлений біль.
Денис був щедрим на подарунки, але вкрай скупим на душевне тепло. Він водив її по дорогих ресторанах, знайомив із потрібними людьми — головними лікарями, суддями, бізнесменами. На людях завжди обіймав за талію власницьким жестом.
— Дивіться, яку поліську троянду я відхопив! — хвалився він друзям, а Соломія лише натягнуто всміхалася, до побіління кісточок стискаючи тканину своєї дорогої сукні.
Для Дениса вона була просто красивим трофеєм. Призом, який він виграв у свого найкращого друга. А ночами, лежачи в холодному ліжку поруч із чоловіком, вона дивилася в стелю і згадувала село. Запах свіжоскошеної трави. Тепло материнських рук. І те, як лагідно потріскували дрова в їхній старій печі.
Столичне життя виявилося зовсім не таким, як малювалося в юних мріях. Замість омріяної свободи Соломія отримала нову золоту клітку — просторішу за сільську хату, але з набагато міцнішими ґратами. За протекцією чоловіка вона влаштувалася працювати в реєстратуру елітного «Столичного МедЦентру», де Денис був одним із провідних хірургів. Вона сортувала картки пацієнтів, монотонно відповідала на дзвінки та вислуховувала чужі скарги.
— Нащо тобі вчитися чи шукати щось інше? — щиро дивувався Денис, коли вона намагалася заговорити про університет. — У тебе є я. Я тебе забезпечую, одягаю, годую в найкращих ресторанах. Більшість дівчат про таке можуть лише мріяти!
І він мав рацію. Багато хто справді мріяв би опинитися на її місці. Але чому тоді щоранку Соломія прокидалася з моторошним відчуттям, що їй просто нічим дихати? Денис часто затримувався на роботі, іноді взагалі не ночував удома, пояснюючи це складними багатогодинними операціями. Соломія не вірила, але мовчала. Яка різниця? Між ними давно не було того, що можна назвати коханням. Якщо воно взагалі колись існувало.
Усе змінилося одного дощового жовтневого дня, коли вона випадково зіткнулася з Віктором під козирком міської бібліотеки.
— Соломіє? — його темні, глибокі очі розширилися від несподіванки. — Якими долями ти тут?
Вона розгубилася. Ніяково поправила пасмо волосся, сильніше притискаючи до грудей щойно взяту книгу — збірку поезій Ліни Костенко, яка була для неї єдиним містком, що єднав із домом.
— Бібліотека відкрита для всіх, — відповіла вона, дивуючись власній сміливості.
Віктор усміхнувся. Тією особливою, теплою усмішкою, яка завжди перетворювала його суворе обличчя на хлопчаче та вразливе.
— Звісно. Просто не очікував зустріти тебе саме тут. Денис якось казав… — він запнувся.
— Що казав Денис? — Соломія миттєво напружилася.
— Що ти не надто полюбляєш читати, — ніяково закінчив Віктор. — Що віддаєш перевагу кіно та шопінгу.
Соломія відчула, як фарба заливає щоки — не від сорому, а від пекучого гніву.
— Денис багато чого про мене не знає, — відповіла вона тихо, але жорстко.
Вони стояли під дашком, а навколо стіною лив осінній дощ, відсікаючи їх від усього іншого світу. Віктор дивився на неї дуже уважно, ніби бачив уперше.
— Ти змінилася, — сказав він нарешті.
— Хіба? — вона спробувала усміхнутися, але губи зрадливо здригнулися. — Все та ж сільська дівчисько.
— Ні, — він заперечно похитав головою. — Ти стала… глибшою. І набагато сумнішою.
У цих кількох словах було стільки щирого розуміння, що в Соломії нестерпно защеміло в очах. Коли Віктор запропонував випити кави в маленькому закладі за рогом, вона погодилася без жодних вагань. Вони проговорили три години поспіль. Про книги, про музику, про розбиті мрії.
Віктор ніколи не торкався теми її шлюбу, не засуджував, не вимагав пояснень. Він просто був поруч — уважний, терплячий, справжній. Коли він уперше поцілував її у спорожнілому осінньому парку, серед мокрого золотого листя, Соломія не відсторонилася. Вона чекала цього. Потребувала цього поцілунку, як ковтка свіжого повітря після довгого перебування під водою.
Їхні таємні зустрічі наповнили її життя сенсом. Соломія знову розквітла, її очі засяяли. Денис, надто захоплений власною кар’єрою та періодичними гулянками з колегами, абсолютно нічого не помічав.
А потім сталося неминуче. У вогкий листопадовий вечір Соломія зайшла до аптеки і купила тест на вагітність. Зачинившись у просторій ванній кімнаті, вона тремтячими руками розкрила упаковку. Дві смужки проявилися майже миттєво. Чіткі, яскраві, вони не залишали місця для сумнівів.
Соломія повільно опустилася на край холодної ванни. У голові вирував вихор думок. Дитина. У неї буде дитина. Від Віктора. Вона була в цьому абсолютно впевнена: з Денисом вони майже не спали останні місяці, а якщо це й траплялося, чоловік завжди був обережним, повторюючи, що «їм ще рано заводити спадкоємців».
Жах скував її тіло. Зізнатися Денису? Це означало б не лише зруйнувати свій шлюб, а й знищити багаторічну дружбу двох чоловіків. Викликати гучний скандал, а можливо, й жорстоку помсту від чоловіка, який хворобливо сприймав будь-який замах на свою «власність». Приховати? Але як? Зробити аборт? Від самої лише думки про це Соломію занудило ще сильніше. Ні, тільки не це. Всередині неї вже билося нове життя.
На четвертий день вона ухвалила рішення. Зателефонувала Віктору з вуличного автомата і призначила зустріч у нього вдома.
— Я вагітна, — сказала вона, щойно переступивши поріг. — Від тебе.
Віктор завмер. А потім повільно опустився перед нею на коліна і взяв її льодяні долоні у свої.
— Ти впевнена? — запитав він пошепки.
— Так. Денис… Ми майже не буваємо разом, — вона опустила очі.
Віктор глибоко вдихнув. Його обличчя було блідим, але рішучим.
— Що ти хочеш робити? — у цьому запитанні була абсолютна повага до її вибору та готовність до будь-яких наслідків.
— Я хочу цю дитина, — голос Соломії зміцнів. — І хочу піти від Дениса. Але я панічно боюся його реакції. Він знищить нас обох, якщо дізнається правду зараз.
Віктор замислився, ніжно погладжуючи її пальці.
— Послухай мене уважно, — почав він. — Ти подаси на розлучення. Скажеш Денису, що просто нещаслива, що столичне життя не для тебе і ти хочеш повернутися додому, в село. Його гордість не дозволить силоміць тримати жінку, яка сама йде. Ти повернешся у Вільшанку, а через деякий час, коли пристрасті вляжуться, я приїду за тобою. І ми будемо разом. Ти, я і наша дитина.
План звучав логічно. Захистити малюка, уникнути брудного скандалу, почати все з чистого аркуша. І Соломія повірила.
Того ж вечора вона спакувала свою стару валізу. Взяла лише найнеобхідніше — ніяких коштовностей чи дорогих суконь, які купував Денис. Уранці, коли чоловік повернувся з нічного чергування, вона вже сиділа на кухні.
— Нам треба поговорити, — сказала вона, дивлячись йому просто у вічі. — Я подаю на розлучення.
