Вітер тихо шарудів опалим багряним листям, надаючи цій миті особливої, щемкої тиші та меланхолії. Раптом Соломія важко зітхнула і почала свою розповідь, яка, здавалося, вже дуже довго визрівала в її зболілій душі.
— Його, знаєш… теж звали Андрієм, — промовила вона, ніби занурюючись у далеке минуле, і її голос ледь помітно здригнувся. — Ми навіть вчилися в одному класі. Він завжди був найсміливішим, найрішучішим хлопцем у школі. Після випуску ми почали зустрічатися, а згодом побралися. Життя здавалося просто казкою. Ми з нетерпінням чекали на появу нашого малюка, будували плани, мріяли про великий будинок…
Її очі заблищали від сліз, але вона знайшла в собі сили продовжити:
— Мій Андрій працював у ДСНС, був рятувальником. Він завжди прагнув допомагати людям, це було його покликанням. Того фатального дня я була вдома, щойно повернулася з чергування. Термін у мене був ще зовсім маленький, і ніхто навіть не здогадувався, що я при надії. Я ще навіть йому не встигла сказати… Хотіла зробити сюрприз. Я готувала його улюблену вечерю і чекала з роботи.
Голос Соломії зірвався, і в якому почулися нотки глибокої, нестерпної гіркоти.
— Але він так і не прийшов. Того дня сталася масштабна пожежа на якомусь промисловому об’єкті. Андрій, не роздумуючи ні хвилини, кинувся у вогонь рятувати побратима. Він врятував його ціною власного життя. Мені зателефонували і повідомили про трагедію, коли вже все було скінчено.
Андрій, слухаючи цю сповідь, обережно стиснув її змерзлу руку, намагаючись передати хоча б частинку свого тепла та підтримки. Він розумів, що жодні слова зараз не зможуть втішити жінку, яка пережила таку жахливу втрату. Вони сиділи поруч, і карпатський ліс навколо продовжував мовчати, немов розділяючи їхній біль.
По ніжних щоках Соломії потекли сльози. Вона тихенько вимовила, що ніхто навіть не уявляє, що з нею тоді відбувалося. Як вона кудись бігла, кричала, як до останнього сподівалася, що це якась жахлива помилка. Але попри всю гіркоту втрати, вона переконувала себе, що мусить витримати. Мусить жити далі заради майбутнього малюка, який дарував їй надію у тій суцільній темряві.
Але потім сталося те, що змусило її серце остаточно розірватися на шматки. У день похорону, під виття сирен пожежних машин, якими рятувальники проводжали свого героя, Соломія, почорніла від горя та виснаження, помітила дещо дивне. До неї невпевнено підійшла якась молода жінка. На її руках тихо спав однорічний хлопчик. Незнайомка підійшла впритул і тихо, але чітко сказала: «Це — син Андрія».
У голові Соломії в ту мить промайнуло ціле море почуттів: здивування, шок, відчай. Вона впізнала цю молоду матір — це була диспетчерка з їхньої пожежної частини. Виявилося, що всі колеги давно знали про їхній таємний зв’язок. Усі, крім законної дружини. Від цих слів у Соломії запаморочилося в голові, і світ перед очима почав стрімко втрачати барви. Вона відчула, як ноги стають ватними, і тієї ж миті втратила свідомість.
Просто з цвинтаря карета швидкої допомоги відвезла її до реанімації. Лікарі робили все можливе, але через сильний стрес та емоційний шок дитину жінка втратила. Горе огорнуло її таким щільним туманом, що вона зовсім не знала, як дихати далі.
Лише через кілька тижнів Соломія знайшла в собі сили виписатися з лікарні. Її квартира, колись наповнена сміхом і радістю, тепер здавалася їй порожньою, холодною і чужою. Вона пройшлася кімнатами, зібрала лише найнеобхідніші речі. Взяла ключі від квартири і з важким серцем вирушила до тієї самої диспетчерки. Соломія просто простягнула їй ключі, мовчки дивлячись в очі коханки свого покійного чоловіка. Цей крок був для неї найважчим, але вона знала, що так буде правильно. Квартира належала Андрієві, а отже, по праву мала дістатися його єдиному сину-спадкоємцю.
Таке було її рішення — відрізати все минуле. Після трагедії Соломія зрозуміла, що в місті їй немає чим дихати. Вона попросила керівництво відправити її кудись якнайдалі. Так вона й опинилася в цій глухій гірській Ясенівці, де все було інакшим і ніщо не нагадувало про зраду.
Андрій, вражений цією історією до глибини душі, не зміг втриматися від запитання:
— Ти… ти пробачила його?
Замість прямої відповіді Соломія з гіркотою в голосі сказала:
— Я завжди мріяла про малюка. Але тепер, після всього, що зі мною сталося, лікарі сказали, що я більше ніколи не зможу стати матір’ю.