Андрій, намагаючись бути максимально обережним, подався вперед і тихо запропонував їй спробувати жити далі. Він нагадав їй, що вона ще така молода, така вродлива, і що попереду в неї ціле життя, у якому обов’язково буде місце для світла. Соломія повернула голову і поглянула йому прямо в очі.
У цю мить час ніби зупинився для них обох. Увесь світ зник, залишивши тільки гулке биття їхніх сердець. Андрій відчув нездоланну тягу. Він ніжно прошепотів її ім’я і, не в змозі більше стримувати своїх почуттів, припав до її губ. Це був відчайдушний, глибокий поцілунок двох зранених людей, які шукали порятунку одне в одному. Вона не змогла встояти. А потім, відсторонившись, Соломія тихо заплакала, ховаючи обличчя в долонях і крізь сльози повторюючи: «Що ж ми наробили?..»
Надія надто довго запевняла чоловіка в тому, що він їй зраджує. Її параноя спрацювала як бомба сповільненої дії. Кожного дня, кожним словом, кожним підозрілим поглядом вона власноруч руйнувала свій шлюб. Андрій відчував себе загнаним у кут звіром, звідки не було жодного виходу. Він роками намагався порозумітися, переконував, благав, але все марно. Надія чула тільки те, що хотіла чути, і її звинувачення ставали все жорстокішими.
І ось одного разу, немов якийсь внутрішній механізм зламався, Андрій вирішив: з нього досить. Соломія стала його віддушиною, порятунком від вічних домашніх скандалів і докорів. Він давно зрозумів, що тягнеться до цієї жінки не просто як до колеги чи знайомої. Йому подобалося її товариство, її тиха посмішка, її розуміння і те душевне тепло, якого він не відчував удома вже дуже давно.
Коли Андрій вперше переступив межу і зрадив Надії, він сам здивувався, наскільки природним і правильним йому це здалося. Він не відчував ані краплі провини, ані докорів сумління. Навпаки, він відчув якесь звільнення, наче скинув з плечей багатотонний тягар. Той місяць, що вони продовжували таємно зустрічатися із Соломією, став для нього найщасливішим часом за всі останні роки. Це був ковток свіжого гірського повітря, якого він так відчайдушно потребував.
Уперше в житті Андрій відчув, що по-справжньому кохає. Кохає всією душею, кожною клітинкою свого єства. Його серце билося швидше при одному лише погляді на Соломію, а їхні зустрічі змушували забувати про всі життєві негаразди. Це було щось магічне. Він усвідомив, що ніколи не відчував нічого подібного до власної дружини. Їхній шлюб з Надією був скоріше необхідним кроком, продиктованим сільськими традиціями. Одружився він лише тому, що вік підтискав, а родичі й сусіди насідали все більше, переконуючи, що “вже час ґаздувати”. У шлюбі він жив, як і багато хто, просто за звичкою.
Але із Соломією все було інакше. Їхні стосунки здавалися йому справжніми, глибокими. Андрій часто повторював їй, що вона — його перше і останнє кохання, єдина, на кого він чекав усе своє життя. Він запевняв, що без неї його існування втрачає будь-який сенс, і що він готовий покинути все, щоб бути тільки з нею.
Але одного вечора Соломія, зібравшись із силами, зізналася йому, що збирається поїхати з Ясенівки. Її душа була виснажена почуттям провини. Вона, яка сама пережила зраду, більше не могла бути в ролі розлучниці і руйнувати чужу сім’ю, навіть якщо та сім’я вже тріщала по швах.
Андрій у відповідь на її слова відчайдушно заявив, що знайде її будь-де, хоч на краю світу, адже без неї він просто не уявляє свого завтра.
І немов хтось згори почув його відчайдушний крик і вирішив, що цього “завтра” справді не буде. Того ж вечора, повернувшись додому після важкої розмови, Андрій раптово схопився за груди. Його серце, не витримавши колосальної емоційної напруги та багаторічного стресу, раптово зупинилося.