Його голос мав ту саму спокійну впевненість, яка тримала мене в здоровому глузді під час найважчих обстрілів.
Решту ранку я провів у міській бібліотеці сусіднього містечка, куди поїхав так, щоб ніхто не помітив. Я створив захищений хмарний архів під електронною поштою, про яку родина не здогадувалася. Туди я завантажив усі аудіозаписи з кухні, відео, де Вадим вихваляється підробленими документами, і скриншоти переписок Аліни. Бібліотекарка кинула на мене підозрілий погляд, але я привітно усміхнувся і сказав, що працюю над дослідницьким проєктом.
Повернувшись додому близько першої дня, я відчув, що повертаю контроль над ситуацією. Батько чекав на мене на кухні, розклавши нові документи на столі. Він привітно помахав мені рукою, хоча усмішка не торкнулася його очей, і пояснив, що мені потрібно підписати медичну довіреність — нібито стандартну процедуру для тяжкохворих.
Я дістав телефон, удаючи, що перевіряю повідомлення, але непомітно увімкнув відеозапис, зафіксувавши нас обох. Мої руки трохи тремтіли, коли я брав ручку, проте збоку це виглядало як слабкість від хвороби. Я спостерігав за його обличчям, поки ставив підпис, і чітко побачив той секундний блиск задоволення, який він намагався приховати.
Того ж вечора я почув голоси з гаража. Вадим із кимось розмовляв по телефону. Він був напідпитку і його гучний сміх розносився луною. Він розпинався про новий автомобіль і розповідав, як послав свого боса під три чорти.
Але найгірше було далі. Вадим бовкнув, що “цей йолоп навіть не підозрює, що ми планували це місяцями”. Мене ніби вдарили під дих. Це не була раптова жадібність. Вони обговорювали це ще до мого повернення з фронту. Вони сподівалися, що я загину там, а коли я вижив — просто підлаштували свій графік під нові реалії.
Я тихо відійшов від дверей і сів на ліжко, намагаючись осягнути масштаби цієї зради. Наступного ранку я вирішив знову перевірити їх. За сніданком я мимохідь кинув, що мої останні аналізи показали покращення і кількість лейкоцитів нормалізується.
Я побачив, як мамина чашка завмерла на півдорозі до її губ. На її обличчі майнула справжня паніка, яку вона швидко спробувала замінити на турботу. Аліна миттєво втрутилася, заявивши, що я повинен готуватися до найгіршого, а не сподіватися на диво. Їхнє бажання бачити мене мертвим було настільки очевидним, що це було б смішно, якби не було так страшно.
Того ж дня по обіді я знайшов мамину папку з підготовкою до похорону. Вона лежала розгорнутою на кухонному столі — мама, мабуть, переглядала її і на щось відволіклася. Я перегорнув сторінки, відчуваючи, як з кожною деталлю мої щелепи стискаються все сильніше.
Вона обрала абсолютно найдешевший пакет послуг. Ритуальне агентство рекламувало його як «соціальний варіант для незаможних сімей». На полях її акуратним почерком була зроблена примітка про те, що держава має перерахувати кошти на спеціальний рахунок, тож їм не доведеться платити наперед жодної копійки зі своєї кишені. Вона навіть вирахувала, скільки грошей у них залишиться після всіх витрат, акуратно розписавши в колонки частки для себе, батька та Аліни.
Наступного ранку я поїхав до великого будівельного гіпермаркету «БудЦентр» на іншому кінці міста. У відділі електроніки я купив три невеликі пристрої для запису, які виглядали як звичайні побутові речі. Перший — це кулькова ручка, яка справді писала, але мала вбудований мікрофон і карту пам’яті. Другий — блок живлення для телефону, що вставлявся в розетку і знімав усе в радіусі п’яти метрів. Третій — дешевий електронний настільний годинник, який записував і відео, і звук. Касир навіть не глянув на мене, просто пробив товар і побажав гарного дня.
Повернувшись додому, я дочекався, поки всі розійдуться у своїх справах. Батько поїхав “вирішувати питання”, мама пішла до подруги, а Аліна з Вадимом поїхали дивитися квартири під оренду, хоча жоден з них зараз не мав роботи. Я залишив ручку на кухонній стійці, де вони завжди збиралися попліткувати. Зарядний пристрій встромив у розетку у вітальні, прямо за диваном. А годинник поставив на полицю в їдальні — звідти відкривався ідеальний вид на стіл.
Упевнившись, що немає жодних “сліпих зон”, я зателефонував до приватної служби паліативної допомоги «Остання гавань», яку знайшов в інтернеті. Жінка з приємним голосом вислухала мою вигадану історію про термінальну стадію і сказала, що ці розмови ніколи не бувають легкими, але присутність незалежного фахівця допомагає родинам. Вона призначила візит соціальної працівниці, пані Мар’яни, на неділю, о другій годині дня. Я спеціально наголосив, що хочу бачити всю родину в зборі.
Поклавши слухавку, я відчув перший справжній контроль над ситуацією з моменту повернення. Неділя мала стати днем, коли все вийде назовні, і тепер у мене буде надійний свідок.
Увечері, сидячи на краю ліжка у своїй кімнаті, я дивився на власні руки. Вони здавалися чужими. Я розставляв пастки, збирав докази, маніпулював власною сім’єю… На якусь мить мені стало страшно: а раптом я стаю таким же, як вони? Холодним, розважливим, готовим іти по головах? Але потім я згадав мамин голос, яким вона ділила гроші за мою смерть. Згадав батька, який заклав моє життя криміналітету. Різниця була очевидною: вони намагалися нажитися на моїй смерті, а я намагався зупинити тих, хто бажав мені зла. Це були абсолютно різні речі.
Наступного ранку я скористався одноразовим телефоном і зателефонував на гарячу лінію державного фонду, який займався військовими виплатами та страхуванням.
— Доброго дня, я хочу повідомити про можливе шахрайство, — спокійно сказав я оператору. — Хтось намагається використати фальшиві медичні документи та довіреності, щоб отримати доступ до рахунків військовослужбовця.