Я зрозумів, що ставки зросли до максимуму, коли того ж вечора біля нашого двору зупинився чорний позашляховик. З нього вийшов кремезний чоловік і попрямував до хвіртки. Батько вибіг назустріч, наказавши всім сидіти в хаті. Я дивився крізь шпарину у шторах. Чоловік щось агресивно говорив, а батько виправдовувався і віддавав йому якийсь стос готівки. Бандит зневажливо перерахував гроші, а потім кілька разів боляче тицьнув батька пальцем у груди, явно погрожуючи. Коли тато повернувся до будинку, він виглядав так, ніби постарів на десять років.
Тоді я вирішив дотиснути їх. Я пішов на кухню по воду і раптом “знепритомнів”. Я дозволив своїм колінам підкоситися і з гуркотом впав на плитку, спеціально голосно хапаючи повітря, ніби задихався. Я залишив очі напівзаплющеними, щоб бачити їхню реакцію.
Родина збіглася на звук. Крізь вії я бачив їхні обличчя.
— Нарешті… — ледь чутно пробурмотів Вадим.
Аліна шикнула на нього, щоб він замовк. Голос мами був холодним і розважливим, коли вона запитала:
— Може… просто почекаємо і подивимося, що буде? Не варто одразу дзвонити у швидку.
Вони просто стояли і дивилися, як я “вмираю” на підлозі їхньої кухні. Це тривало цілу вічність. Нарешті я дозволив своєму диханню вирівнятися і розплющив очі. Вони миттю начепили маски стурбованих родичів, допомагаючи мені підвестися.
Але остання крапля впала пізніше по обіді. Я проходив повз залишений у вітальні ноутбук. Аліна забула вийти зі свого Telegram. На екрані була відкрита її переписка з Вадимом. Мій шлунок стиснувся в тугий вузол, коли я прочитав останні повідомлення.
Вона питала, чи може його знайома медсестра дістати «щось сильніше», щоб пришвидшити справу. Вадим питав, що саме вона має на увазі. І моя рідна сестра написала: «Щось таке, що виглядатиме природно. Як раптовий інфаркт чи інсульт».
Моя сестра свідомо планувала моє вбивство.
Мої руки тремтіли, коли я дістав телефон, зробив чіткі фотографії екрана і негайно надіслав їх слідчому Ковалю. Він відповів за хвилину: «Це саме те, що нам треба. Будь дуже обережним. Неділя змінить усе».
Разом зі слідчим Ковалем ми вирішили діяти на випередження і підготували для моєї родини ще одну, контрольну пастку. У суботу вранці я вдав, що мені дуже зле, і не виходив зі своєї кімнати, спостерігаючи за вітальнею через приховану камеру на телефоні.
Точно за розкладом у двері подзвонив кур’єр служби доставки. Він передав великий офіційний конверт на моє ім’я. Вадим, який вештався по хаті без діла, розписався за доставку. Щойно він побачив зворотну адресу вигаданого «Державного фонду», його очі жадібно заблищали. Він гукнув Аліну, і вони разом розкрили конверт прямо на столику в коридорі.
Усередині був фіктивний документ, який ми з поліцією підготували напередодні — «Гарантійний талон на отримання першої частини виплат на лікування». Документ виглядав абсолютно автентично, з печатками та голограмами, але вимагав особистого підпису ветерана для активації.
Я дивився на екран смартфона, як Вадим хапає ручку і якийсь папірець. Він почав тренуватися ставити мій підпис, раз за разом виводячи літери. Спробі на десятій він впевнено розписався на офіційному бланку. Усе це було зафіксовано на відео у високій якості. Я миттю зберіг файл і переслав Ковалю. «Ідеальний доказ підробки документів», — відписав слідчий.
Того ж дня по обіді батько зайшов до мене на кухню. Він сів поруч зі скорботним виразом обличчя і поклав на стіл ще один документ.
— Синку, лікарі кажуть, що далі буде тільки гірше… — його голос був таким лагідним і турботливим, що стороння людина могла б розплакатися. — Це відмова від реанімаційних заходів. Якщо твоє серце зупиниться, тебе не будуть мучити струмом чи трубками. Ти просто спокійно заснеш.
Він просив мене підписати згоду на те, щоб мене не рятували. Якби я справді втратив свідомість від тієї дози снодійного, яку готувала мати, цей папірець гарантував би, що лікарі швидкої не стали б мене відкачувати.
Я тремтячою рукою поставив підпис. Щоправда, він не знав, що я роздрукував і підмінив бланк на свій власний, ідентичний на вигляд, але юридично нікчемний. Батько з полегшенням видихнув, поплескав мене по плечу і дбайливо сховав папір у свою папку.
Увечері, йдучи коридором, я почув, як тато розмовляє по телефону. Його голос був запобігливим і тихим. Він домовлявся про зустріч: «Так, завтра. Під’їжджайте о чотирнадцятій тридцять. Ми все залагодимо, гарантую».
Мій шлунок стиснувся. Батько призначив зустріч із кримінальними ділками рівно на той самий час, коли в нас мала працювати комісія з хоспісу та перевірка з фонду. Ці небезпечні люди мали з’явитися саме тоді, коли поліція планувала свою операцію.
Недільного ранку я прокинувся ще до сходу сонця. О дев’ятій я вже сидів у кабінеті приватного нотаріуса на іншому кінці міста. Я офіційно скасував і відкликав усі довіреності, медичні згоди та дозволи, які будь-коли підписував на ім’я батька чи матері. Нотаріус, літня жінка в суворих окулярах, уважно перевірила мій стан, засвідчила мої підписи і видала мені завірені копії. Тепер моя родина не мала на мене жодних юридичних прав.
Повернувшись додому близько дванадцятої, я застав усіх за підготовкою. Мама ретельно прибирала вітальню, батько одягнув чисту сорочку, Аліна спеціально терла очі, щоб вони виглядали заплаканими, а Вадим уперше за весь час одягнув щось схоже на діловий костюм. Усі вони готувалися до спектаклю перед соціальною працівницею.
Я залишився один у вітальні і мій погляд впав на полицю зі старими сімейними альбомами. Я відкрив один із них. Ось мені сім років, і ми святкуємо мій день народження. Ось ми на морі: батько вчить мене плавати, а Аліна зі сміхом закопує мої ноги в пісок. Усмішки на цих фотографіях здавалися такими щирими. Обійми — такими справжніми. Я дивився на ці обличчя і розумів, що оплакую родину, якої, можливо, ніколи й не існувало. Ті люди з фотографій померли задовго до того, як я повернувся з війни. Я мовчки закрив альбом, прийнявши цю втрату.
О 12:30 у двері тихенько постукали. Я відчинив і впустив слідчого Коваля. Він був у звичайному цивільному одязі і виглядав як пересічний гість. Ми швидко пройшли до моєї кімнати. Коваль дістав невеликий пристрій і закріпив мікрофон у мене під сорочкою, приховавши дроти.
— Якщо скажеш слово “лікарня” — це сигнал тривоги, ми вриваємося миттєво, — серйозно сказав він. — Мої хлопці будуть у фургоні на сусідній вулиці. Все буде добре, Максиме.
Він дружньо стиснув моє плече і непомітно вийшов через задній двір.
О 14:00 пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла пані Мар’яна, соціальна працівниця зі служби «Остання гавань». Приємна жінка років п’ятдесяти з теплою, співчутливою усмішкою.
Родина миттю увімкнула режим ідеальної сім’ї. Мама запропонувала їй чай, батько з поважним виглядом запросив до вітальні. Мар’яна сіла, відкрила свій блокнот і почала ставити запитання про мій стан та потреби в догляді.