Спогади, які вона так старанно ховала на самому дні пам’яті, раптом вирвалися назовні, немов гірська річка, що прорвала стару дамбу.
…Це був спекотний липень на початку двохтисячних. Повітря у Вільшанці дзвеніло від цвіркунів та густого запаху сіна. У їхній маленькій хаті сімнадцятирічна Мирослава крутилася перед тріснутим дзеркалом, прискіпливо оглядаючи свою святкову сукню.
— Мамо, ну не дивися на мене так, — відмахнулася дівчина, ловлячи у дзеркалі суворий погляд Ганни. — Дай хоч сьогодні відпочити від тих городів!
Мирослава була неймовірно вродливою. Її краса була якоюсь нетутешньою, аристократичною: тонка талія, ідеальна постава, важка руса коса і пронизливі сині очі, в яких завжди палав вогонь непокори.
— Відпочинком сита не будеш, — суворо відрізала тоді Ганна, схрестивши руки на грудях. — Завтра зранку сіно треба ворушити. А ти на танці зібралася.
— А коли мені жити?! — спалахнула Мирослава, різко обернувшись. — Мені сімнадцять! І що я бачу? Тільки сапи, гній та вічну економію копійок! Я не хочу в тридцять років перетворитися на змучену стару бабу, як…
Вона вчасно прикусила язика, але слова вже боляче вдарили матір. Ганна опустила очі, гостро відчуваючи кожну мозолю на своїх руках — ціну, яку вона заплатила, щоб підняти доньку на ноги після смерті чоловіка.
— Київські вітрини тебе манять? — гірко промовила матір. — Думаєш, там медом помазано? Там свої біди, дочко. І сльози там такі ж солоні.
— Зате там є життя! — не вгамовувалася Мирослава. — А тут що? Назар?
Назар був сином місцевого лісника. Надійний, міцний, як дуб, і безмежно закоханий у Мирославу ще зі шкільної лави. Він умів чекати і ладен був віддати за неї життя. Але дівчині його стабільності було замало. Їй потрібен був феєрверк.
Надворі почувся гуркіт мотоцикла.
— О, це за мною, — Мирослава схопила маленьку сумочку, миттєво змінивши гнів на кокетливу усмішку, і випурхнула з хати, немов яскравий метелик.
Ганна підійшла до вікна. Вона бачила, як донька сідає на мотоцикл до Назара, як дзвінко сміється, обіймаючи хлопця за широку спину. Але материнське серце нило від передчуття невідворотної біди. Ганна розуміла, що Назар не зможе втримати цю пташку в їхньому тихому селі.
І біда справді не забарилася. Того ж вечора на сільських танцях з’явилися вони. Двоє столичних студентів на блискучому чорному авто, які випадково заїхали у Вільшанку в пошуках пригод.
Марко Захарченко — стриманий, інтелігентний, із темним, проникливим поглядом, у якому ховалася залізна воля. І його друг Вадим Кравченко — майбутній спадковий хірург, розкутий, самовпевнений, із зухвалою усмішкою і звичкою отримувати все, що забажає.
Щойно вони переступили поріг сільського клубу і побачили Мирославу, їхня багаторічна дружба дала першу, ще непомітну, але фатальну тріщину. Гра почалася. Гра, в якій головним призом було серце сільської красуні, а розплачуватися за програш доведеться зламаними долями і навіть життям.
Після того доленосного вечора в сільському клубі Марко та Вадим почали навідуватися до Вільшанки чи не щотижня. Їхній блискучий автомобіль здіймав хмари куряви на єдиній асфальтованій вулиці, а місцеві бабусі невдоволено хитали головами, сидячи на лавках. Столичні кавалери привозили Мирославі дорогі швейцарські шоколадки, розкішні букети, які не росли в сільських палісадниках, і п’янкі історії про вогні великого міста.
Вони відверто змагалися за її увагу. Вадим діяв напористо, гучно, засипаючи дівчину компліментами та обіцянками золотих гір. Його самовпевненість межувала з нахабством, але саме це й гіпнотизувало недосвідчену сільську красуню. Марко ж тримався інакше — стримано, шляхетно. Він умів слухати, дивився глибоко в очі й розповідав про архітектуру, мистецтво та далекі країни так, що Мирослава забувала про все на світі.
Баба Ганна бачила це змагання і місця собі не знаходила.
— Дограєшся, доню, — зітхала вона, коли Мирослава вкотре приміряла перед дзеркалом подаровану Вадимом шовкову хустинку. — Не можна між двома вогнями танцювати. Обпечешся так, що й попелу не лишиться. Обирай одного, а краще — відпусти обох. У тебе ж Назар є.
Назар справді був поруч. Він не вмів говорити красивих слів про столичні театри. Його руки пахли сосновою смолою та свіжою тирсою, а в очах світилася така безмежна, собача відданість, що Мирославі часом ставало соромно дивитися йому в очі.
Одного теплого серпневого вечора вона застала його біля своєї хвіртки. Назар зосереджено працював ножем, вирізаючи щось із м’якого шматка липи.
— Знову чекаєш? — запитала вона, намагаючись приховати незручність за легкою насмішкою.
— Завжди чекаю, — просто відповів він, піднявши на неї погляд. — І буду чекати.
Він простягнув їй свою роботу. Це була фігурка маленької пташки з розпростертими крилами, яка ніби завмерла за секунду до стрімкого польоту.
— Це ти, Мирославо, — тихо сказав Назар. — Тобі тісно тут. Ти полетиш. Я знаю. Але якщо колись зламаєш крило — пам’ятай, що тут твій дім.