Мирослава взяла дерев’яну пташку, відчувши, як до горла підступає тугий клубок. Але юність жорстока. Уже через два тижні вона спакувала свою єдину стареньку валізу і втекла до Києва. Вона не залишила Назарові навіть записки. Її вибором став Вадим. Марко тоді благородно відійшов у тінь, сховавши свій біль за маскою холодної ввічливості і побажавши другу щастя.
Столиця зустріла сільську дівчину сліпучим блиском вітрин та… золотою кліткою. Простора квартира Вадима в елітному районі була обставлена за останнім словом моди, але дихала пусткою. Вадим швидко зробив їй пропозицію, і вони побралися. Проте дуже скоро Мирослава зрозуміла страшну правду: для свого новоспеченого чоловіка вона була не коханою жінкою, а просто красивим трофеєм. Призом, який він виборов у свого друга Марка.
Вадим влаштував її на роботу в реєстратуру елітної приватної клініки «Київ-Еліт-Мед», де сам працював провідним хірургом.
— Нащо тобі якийсь університет? — щиро дивувався він, коли Мирослава несміливо заводила мову про навчання. — Ти — моя дружина. Твоя робота — бути окрасою мого життя. Я тебе забезпечую, одягаю в найкращих бутіках. Сиди в клініці, перебирай папірці і радій, що витягнув тебе з того гною!
Його слова ранили болючіше за ляпас. На людях він по-хазяйськи обіймав її за талію, хвалячись друзям своєю «поліською перлиною», а вдома ставав холодним і байдужим. Він міг не ночувати вдома, прикриваючись складними операціями, а Мирослава годинами сиділа біля вікна, дивлячись на чужі міські вогні, і згадувала запах маминого хліба.
Все змінилося одного вогкого, дощового жовтневого дня. Мирослава вийшла з міської бібліотеки, ховаючи під пальто томик поезій Ліни Костенко — єдине, що лікувало її зболену душу. Раптом під козирком зупинки вона зіткнулася з ним.
Марко.
Його темні очі розширилися від несподіванки. Він дивився на неї так пильно, ніби бачив уперше.
— Мирославо? Якими долями… — він замовк, помітивши книгу в її руках і глибокий смуток на обличчі, який не могла приховати навіть дорога столична косметика. — Вадим казав, що ти не любиш читати. Казав, що тебе цікавлять лише журналі мод.
Мирослава відчула, як щоки спалахують від гніву й образи.
— Вадим багато чого про мене не знає, — тихо, але твердо відповіла вона.
Вони зайшли до маленької кав’ярні за рогом, щоб сховатися від дощу, і проговорили кілька годин. Марко не розпитував про шлюб, не ліз у душу. Він просто слухав. З ним було так спокійно і тепло, що Мирослава відчула, як крига навколо її серця починає танути. Їхні зустрічі стали регулярними. Вони гуляли осінніми парками, ховалися в маленьких кав’ярнях. Марко став її киснем у задушливому столичному житті. Коли він уперше торкнувся її губ у засипаному золотим листям сквері, Мирослава відповіла на поцілунок з таким відчаєм, ніби це був її останній день на землі. Це було справжнє, глибоке кохання, якого вона так шукала.
А наприкінці осені світ Мирослави перекинувся вдруге. Дві яскраві смужки на тесті. Вона чекала дитину. І вона точно знала, що це дитина Марка, адже з Вадимом вони вже давно стали просто сусідами по квартирі.
Паніка скувала її крижаними лещатами. Що робити? Якщо Вадим дізнається, його маніакальна гордість цього не витримає. Він знищить її, знищить Марка, і, найголовніше, він може нашкодити дитині.
Наступного дня вона зустрілася з Марком у його квартирі.
— Я вагітна, — видихнула вона, ледь переступивши поріг. — Це твоя дитина.
Марко зблід, але в його очах миттєво спалахнула безмежна ніжність. Він опустився перед нею на коліна, обережно взявши її змерзлі долоні у свої.
— Ти впевнена? — прошепотів він.
— Абсолютно. Але мені страшно, Марку. Вадим… Він не відпустить мене просто так. Він не переживе такого удару по своєму самолюбству.
Марко розумів це краще за неї. Він знав мстивий і жорстокий характер свого колишнього друга. Йому потрібен був план, який би гарантував безпеку Мирославі та їхньому майбутньому малюкові.
— Слухай мене уважно, люба, — серйозно почав він, гладячи її пальці. — Ми не будемо давати йому приводу для помсти. Ти подаси на розлучення і скажеш Вадимові, що просто не витримала столичного темпу. Скажеш, що повертаєшся в село до матері. Його гордість заспокоїться тим, що ти «зламалася». Ти поїдеш у Вільшанку. А коли він охолоне і забуде про тебе, я приїду. Я заберу вас обох, і ми поїдемо туди, де він нас ніколи не знайде.
План звучав як порятунок.
Того ж вечора Мирослава зібрала свої речі. Вона не взяла жодної дорогої сукні чи прикраси, купленої чоловіком. Тільки те, з чим колись приїхала. Коли Вадим повернувся з клініки, вона чекала його у вітальні.
— Я йду від тебе, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Я подаю на розлучення.
Вадим розсміявся. Це був злий, уїдливий сміх.
— І куди ж ти підеш? Знайшла собі спонсора багатшого? — кинув він зневажливо.
— Я повертаюся додому. У село. До мами, — рівним голосом відповіла Мирослава. — Я задихаюся тут, Вадиме. Мені нічого від тебе не потрібно.
На мить на його обличчі промайнув шок, який швидко змінився люттю ображеного власника. Він підійшов упритул, його очі метали блискавки.
— Забирайся, — процідив він крізь зуби, вказуючи на двері. — Повертайся до своїх корів! Але запам’ятай: якщо ти вийдеш за ці двері, дороги назад не буде. Ти здохнеш у злиднях!
Мирослава мовчки взяла свою валізу і вийшла, відчуваючи, як з плечей впала бетонна плита. Вона сіла на перший же автобус до Житомира, поклавши руку на ще плаский живіт. «Ми їдемо додому, маленький. Там ми будемо в безпеці», — думала вона, дивлячись на дощове вікно.