На обличчі Дарини, попри всі її намагання приховати розпач, чітко відбилася тривога. Вона дивилася на циферблат годинника і розуміла, що двері офісу, де на неї чекав єдиний шанс на стабільність, щойно символічно зачинилися.
— Я зірвав вам якісь важливі плани? Ви через мене щось пропустили? — помітивши її розгублений погляд, запитав Богдан Васильович. Його голос звучав втомлено, але в очах читалася щира стурбованість.
— Це вже не має жодного значення, — Дарина рішуче хитнула головою, відганяючи гіркі думки про втрачену вакансію. — Життя людини, тим паче врятоване, у мільйон разів важливіше за будь-яку, навіть найбільш оплачувану співбесіду.
— Ви врятували мені життя, дівчинко. І тепер я ваш боржник, — серйозно промовив чоловік, поправляючи піджак. — Дозвольте мені хоч якось віддячити? Я можу викликати своє авто, мій водій приїде за лічені хвилини і відвезе вас туди, куди вам потрібно. Можливо, ви ще встигнете залагодити свої справи?
— Ні, щиро дякую, Богдане Васильовичу, — м’яко усміхнулася дівчина. — Якось сама впораюся. Головне, що з вами тепер усе гаразд.
Вона справді відчула полегшення. Хай там як, а чоловік залишився живим, дихав і міг розмовляти. А робота… що ж, Київ великий, знайдеться щось інше.
— У вас слабке серце? Чи, можливо, стався якийсь стрес, що спровокував напад? — стурбовано запитала Дарина, присідаючи трохи ближче на дерев’яну лаву.
— Стався, моя юна рятівнице, ще й який, — тихо відповів дідусь. Його погляд раптом затуманився, став відстороненим, ніби він дивився не на галасливу вулицю, а кудись глибоко в минуле. — Хоча минуло вже стільки років… Але знаєте, втрата власної дитини — це такий біль, який не лікується часом. Жоден термін давності не здатен затягнути цю рану.
— Мені так шкода… Прийміть мої співчуття, — Дарині забракло слів. Вона завжди губилася, коли люди ділилися з нею таким глибоким горем. — Але ж у вас, напевно, є онуки? Вони мають вас підтримувати і дарувати радість.
— Не зовсім так, — сухо, з якоюсь внутрішньою напругою відрізав Богдан Васильович. — Проте це вже не має значення. Мені майже сімдесят п’ять. Я давно живу з розумінням, що кожен мій світанок може стати останнім, і я абсолютно до цього готовий.
Дарині стало моторошно від цих слів. У них відчувалася така глибока, безпросвітна самотність, що їй захотілося просто обійняти цього незнайомого, але такого сумного дідуся. Вони посиділи мовчки ще кілька хвилин, слухаючи гул столичного трафіку, поки Богдан Васильович не дістав телефон і не набрав свого водія.
Невдовзі до тротуару м’яко під’їхав солідний чорний позашляховик. Чоловік ще раз тепло подякував Дарині і сів до салону. Залишившись наодинці, жінка вирішила зробити останню відчайдушну спробу. Вона знайшла в контактах номер HR-менеджерки компанії «УкрПродПостач» і натиснула виклик, готуючись просити вибачення за спізнення.
— Ало, слухаю! Тільки швидко, благаю, у нас тут не до вас! — пролунав у слухавці знервований жіночий голос.
— Доброго дня, це Дарина. Я мала бути у вас на співбесіді о п’ятнадцятій, але…
— Ой, Дарино, давайте перенесемо вашу співбесіду на післязавтра! — перебила її секретарка. — У нас тут такий форс-мажор! Директору раптом стало зле посеред вулиці, скасували всі зустрічі. Я вам напишу новий час у месенджер, добре?
Дарина ледь не впустила телефон з рук. Вона не вірила своєму щастю! Її шанс не втрачено! Схоже, навіть у власників великих бізнесів бувають свої слабкості та проблеми, і іноді доля складає пазли так, як вигідно тим, хто вже майже втратив надію.
Повернувшись додому на Позняки, вона міцно обійняла доньку. Емоції переповнювали її, і вона одразу запропонувала Олені забрати дітей і піти на дитячий майданчик у парк. Сусідка була просто на сьомому небі від щастя.
— Ти серйозно?! — радісно сплеснула в долоні Олена. — Боже, Даринко, ти свята! Я нарешті зможу збігати на манікюр! А то з цими Матвійковими застудами я вже забула, як виглядає салон краси. Дякую тобі безмежно!
За кілька хвилин Дарина вже сиділа на лавочці в тіні розлогого каштана, спостерігаючи, як Софійка з Матвійком ліплять пасочки в пісочниці. Вона прикрила очі і знову згадала того дідуся на Печерську. По тілу пробіг легкий холодок. Сьогодні вона не дала людині померти. Це усвідомлення наповнювало її серце гордістю і давало внутрішню силу.
Але, правду кажучи, найбільшим своїм досягненням, своїм особистим подвигом Дарина вважала день, коли вона наважилася піти від Вадима. Це був найважчий крок у її житті, адже українське суспільство, та й власна родина, часто тиснуть стереотипами: “терпи заради дитини”, “у всіх так буває”. Софійка народилася, коли Дарині було лише двадцять два. Вона тоді розривалася між навчанням в університеті, підробітками та доглядом за хворим батьком, Михайлом. Її життя було схоже на виснажливий марафон, але воно було зрозумілим, поки на горизонті не з’явився Вадим.
Їхнє знайомство відбулося випадково, на місцевому ринку у Фастові. Дарина якраз купила лоток домашніх яєць і поспішала на маршрутку. Якийсь неохайний, напідпитку чоловік грубо штовхнув її плечем. Лоток випав з рук, і жовтки розтеклися по асфальту. Ледь стримуючи сльози від образи, вона присіла, щоб зібрати хоча б залишки картону.
— Дівчино, ти що, сліпа чи ноги не тримають? — гаркнув на неї винуватець, ще й нахабно шкірячись.
— Взагалі-то, це ви мене штовхнули! — обурилася Дарина, підводячись.
— Стала тут посеред дороги, як пам’ятник, — зневажливо кинув пияк. — Могла б і відійти, курка!
У цей момент між ними немов з-під землі виріс високий, широкоплечий хлопець.
— Ану закрий пельку і вибачився перед дівчиною! Інакше я тобі зараз щелепу зламаю, — крижаним тоном промовив незнайомець. У руках він тримав величезний кавун, але його погляд не обіцяв нічого хорошого.
— Ти мене змусиш? — спробував огризнутися пиятика, але, побачивши, як захисник передав кавун продавчині і стиснув кулаки, миттєво знітився. Він пробурмотів щось схоже на вибачення і навіть дістав з кишені зім’яті купюри, щоб компенсувати вартість розбитих яєць.
Цей вчинок вразив Дарину до глибини душі. Вадим здався їй справжнім лицарем — сильним, безстрашним, готовим захистити слабшого. Вони почали зустрічатися. Перший час він буквально носив її на руках. Жінка була настільки засліплена цією турботою, що вперто ігнорувала перші тривожні дзвіночки — його різкі спалахи гніву на адресу інших людей або офіціантів. Вона наївно списувала це на його складний характер і бажання захистити їхні кордони.
Але маски швидко спали. Щойно вони побралися, агресія Вадима почала спрямовуватися на неї. Він не бив її, ні, він діяв значно хитріше — ламав її психологічно. Контролював кожен крок, перевіряв телефон, знецінював її досягнення.
— Куди це ти вирядилася? — крижаним тоном запитав він якось, коли Дарина збиралася на день народження до найкращої подруги.
— До Ірини, ми ж домовлялися ще тиждень тому, — розгублено відповіла вона.
— Ти можеш іти, але точно не в цій сукні. Ти виглядаєш… як дівчина з траси. Це недоречно для заміжньої жінки, — зневажливо кинув він.