Дарина підійшла до дзеркала. На ній була звичайна, закрита літня сукня, абсолютно не вульгарна. Але сперечатися з Вадимом було марно — його погляд ставав скляним і жорстоким.
— Ти тепер моя дружина. Які ще гулянки з незаміжніми подружками? Сиди вдома і займайся родиною, — безапеляційно заявив він.
Того вечора Дарина вперше чітко усвідомила: її свобода закінчилася. Вона опинилася в золотій клітці, ключі від якої надійно заховав чоловік, що колись здавався її головним захисником.
Коли народилася Софійка, споживацьке ставлення Вадима до дружини сягнуло свого піку. Поки Дарина перебувала в декретній відпустці, вона хапалася за будь-який підробіток: писала курсові роботи для студентів місцевого коледжу, брала тексти на копірайт, працюючи ночами під світло настільної лампи, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями і купувати дитині якісні підгузки.
Але Вадим був свято переконаний, що вся родина тримається виключно на його плечах. Він вимагав ідеального порядку, гарячої вечері з трьох страв і щоденної подяки за те, що він «годує сім’ю». Усі старання Дарини, її безсонні ночі та фінансовий внесок він просто знецінював, називаючи це «жіночими дурницями».
Саме в цей важкий період як грім серед ясного неба пролунала новина: її батько, Михайло, серйозно захворів. Хвороба розвивалася стрімко, і Дарина все частіше їздила на інший кінець Фастова, щоб допомогти батькам: купувала ліки, готувала дієтичні страви, прибирала. Для неї це було життєво важливо — підтримати тата, який завжди був для неї найближчою людиною, її єдиним справжнім другом у родині.
Натомість Вадим влаштовував грандіозні скандали. Він щиро не розумів, чому дружина витрачає «його» час на своїх родичів, замість того, щоб обслуговувати чоловіка. З кожним днем Дарина все більше боялася його раптових спалахів люті. Вона ховала дитину в іншій кімнаті, щоб Софійка не чула його криків та безпідставних звинувачень.
Терпець уривався. Жінка з останніх сил намагалася зберегти ілюзію повноцінної сім’ї заради доньки, адже українське суспільство в маленьких містечках часто буває безжальним до матерів-одиначок.
— Яким би він не був, він її батько, — монотонно повторювала Дарині власна матір, коли та, плачучи, приходила до неї за порадою. — Ти його сама вибрала, сама заміж виходила. Тепер мусиш терпіти. Усі так живуть. Кому ти потрібна будеш із дитиною на руках? Жіноча доля така — змовчати і зберегти сім’ю.
Але будь-якому терпінню, навіть найміцнішому, приходить кінець.
Дарина все частіше дивилася на чоловіка і з жахом розуміла, що поруч із нею спить абсолютно чужа, холодна людина. Постійні докори, безглузді ревнощі до кожного стовпа та тотальний контроль отруювали кожен її день. Він забороняв їй зустрічатися з подругами, перевіряв месенджери, влаштовував допити після кожного її походу до магазину. Життя перетворилося на суцільний психологічний терор, і думка clean про розлучення стала єдиним промінчиком світла в цій темряві.
Коли вона вперше наважилася озвучити це рішення Вадиму, той був ошелешений. Він навіть уявити не міг, що його «покірна дружина» здатна на бунт. Почалися гучні сварки, погрози відібрати дитину через суд, а потім — різка зміна тактики: сльози, обіцянки змінитися і клятви в коханні. Але Дарина бачила наскрізь ці маніпуляції. Залишатися під одним дахом із цим емоційним тираном ставало просто небезпечно для психіки дитини.
Найгіршим було те, що навіть власна мати стала на бік зятя. Вона благала Дарину не «ганьбити родину» і сліпо вірила, що Вадим просто має складний характер, але ж «гроші в дім приносить і не п’є». Проте дівчина твердо вирішила: краще тягнути все на собі наодинці, ніж щодня прокидатися у страху.
Це був найтемніший період її життя — важке, виснажливе розлучення з розподілом майна і паралельне згасання батька. Останні місяці вона проводила біля його ліжка кожну вільну хвилину. Тато був єдиним, хто її розумів. Перед самою смертю, тримаючи її за руку своїми слабкими пальцями, він тихо промовив:
— Завжди слухай лише своє серце, доню. Якщо ти відчуваєш, що з Вадимом ти гинеш — біжи. Розлучайся і не оглядайся. Краще зараз почати все з нуля, ніж усе життя мучити себе ілюзіями. Не повторюй чужих помилок…
Ці слова стали для неї благословенням. Попри істерики матері та погрози колишнього, Дарина офіційно розлучилася. Зібравши дві валізи з найнеобхіднішими речами та всі свої скромні заощадження, вона сіла на електричку і поїхала до столиці, подалі від токсичного минулого.
Тепер їй здавалося, що її серце назавжди закрите для нових почуттів. Шлюб залишив по собі надто глибокі шрами. Увечері, повернувшись думками до сьогодення, Дарина вкладала доньку спати у їхній орендованій квартирі на Позняках.
— Мамо, а ти будеш працювати у великому офісі, де багато вікон? — раптом запитала дівчинка, обіймаючи плюшевого ведмедика.
— Сонечко моє, я на це дуже сподіваюся. Сьогодні наша співбесіда просто перенеслася. Директор трохи захворів, тому я поїду туди знову за кілька днів, — м’яко усміхнулася Дарина, поправляючи ковдру.
— Якщо ти дуже-дуже цього хочеш, вони тебе обов’язково візьмуть! Ти ж у мене найрозумніша! — впевнено заявила Софійка.
— Я теж так думаю, мій командире, — засміялася Дарина, цілуючи її в носик.
— У мене є одна мрія, мамо… — замріяно прошепотіла дівчинка, дивлячись у стелю. — Я уявляю, як ми з тобою сидимо в красивому кафе і їмо величезне полуничне морозиво з сиропом!
— Ну, це зовсім не складна мрія, — лагідно відповіла жінка. — Щойно мама отримає свою першу зарплату, ми будемо ходити в кафе і їсти морозиво хоч щотижня. Обіцяю.