Софійка щасливо усміхнулася, повернулася на бічок і невдовзі солодко засопла. А Дарина ще довго сиділа поруч, погладжуючи її по спинці. На душі шкребли кішки. Їй було нестерпно соромно перед цією маленькою людиною за те, що вона не може купити їй навіть такої простої радості, як порція морозива. Фінанси співали романси, і страх перед завтрашнім днем знову холодив кров.
Вранці молода жінка прокинулася на світанку. Вона вирішила порадувати доньку і приготувати її улюблені тоненькі млинці. У шафці залишалося трохи борошна і яйця, єдине, що довелося купити вчора в супермаркеті, — це пакет молока. Хоч вони й жили зараз дуже скромно, рахуючи кожну гривню, у їхній маленькій квартирі панували мир, спокій та любов, а це було куди важливіше за будь-які статки.
Після ситного сніданку вони вирушили до парку “Позняки”, насолоджуючись теплим серпневим ранком. Мала весело бігала босоніж навколо фонтану, ловлячи бризки води, а Дарина сиділа на лавці і спостерігала за нею. Саме в такі моменти вона чітко усвідомлювала: рішення втекти з Фастова було єдино правильним. Попри тугу за покійним татом і складні стосунки з матір’ю, повертатися туди вона не збиралася. У рідному містечку колишній чоловік знову б почав переслідувати її, а мати б щодня капала на мозок, змушуючи “помиритися і зберегти сім’ю”. Дарина вже давно вивчила цей урок: її щастя та спокій дитини — лише в її власних руках.
Дивлячись на воду, жінка несподівано згадала про батькових батьків. Вона ніколи їх не бачила і нічого про них не чула. Тато був дуже закритою людиною у всьому, що стосувалося його дитинства. Дарина знала лише одну суху деталь: колись давно батьки Михайла були категорично проти його шлюбу з її матір’ю. Відбулася серйозна сварка, і зв’язок між ними обірвався назавжди. Дарина навіть не знала, чи живі зараз її дідусь та бабуся. Інколи вона уявляла, як було б чудово мати велику родину, приїжджати до них на свята, дізнатися, якими вони були людьми…
День промайнув у клопотах, і надвечір Дарина знову сіла за стіл, готуючись до завтрашньої зустрічі в «УкрПродПостач». Вона перечитувала інформацію про компанію, розуміючи, що це її останній рятівний круг. Якщо їй відмовлять, вони з Софійкою ризикують опинитися на вулиці без копійки в кишені.
Наступного ранку Дарина приїхала до величного скляного бізнес-центру на Печерську заздалегідь. Увійшовши до просторої приймальні, вона сіла на м’який шкіряний диван, нервово перебираючи в руках край своєї теки з документами. Навколо неї туди-сюди снували люди в дорогих ділових костюмах, у повітрі пахло елітною кавою та дорогими парфумами. Дарині здавалося, що на їхньому тлі вона у своїй скромній блузці та спідниці виглядає занадто просто, ніби випадкова перехожа, яка помилилася дверима. Її внутрішній критик знову підняв голову, нашіптуючи, що шанси на успіх у такому місці дорівнюють нулю.
Невдовзі до неї підійшла та сама дівчина-секретарка, з якою вони розмовляли телефоном. Звіривши прізвище у своєму планшеті, вона привітно всміхнулася і вказала на масивні дубові двері кабінету директора. Дарина підвелася, зробила глибокий вдих, затримала дихання на секунду і різко видихнула, налаштовуючи себе на рішучість. Вона була готова до будь-яких запитань.
— Проходьте, будь ласка, на вас уже чекають, — люб’язно промовила секретарка, відчиняючи перед нею двері.
Дарина переступила поріг і опинилася у величезному, світлому кабінеті з панорамними вікнами, з яких відкривався розкішний вид на Дніпро. За масивним столом із червоного дерева сидів літній чоловік. Коли він підвів очі від паперів, жінка завмерла. Вона з неймовірним здивуванням упізнала в ньому Богдана Васильовича — того самого дідуся, якого вона врятувала від серцевого нападу на розпеченому тротуарі.
— Доброго дня… я прийшла на співбесіду, — невпевнено промовила вона, кліпаючи очима.
Страх, який сковував її тіло ще хвилину тому, миттєво випарувався при вигляді знайомого, теплого обличчя.
— Невже це ви?! — з непідробною радістю в голосі вигукнув Богдан Васильович, підводячись із крісла. — Яка неймовірна, просто фантастична зустріч!
— Так, це знову я, — щиро усміхнулася Дарина, підходячи ближче. — Як ви почуваєтеся після того випадку?
— О, набагато краще! А тепер, коли побачив свою рятівницю, то взагалі почуваюся на всі сто! — чоловік буквально світився від радості.
— Це дуже приємно чути, — відповіла жінка, відчуваючи, як остання напруга залишає її плечі. — Але якщо дозволите, перейдемо до справи? Я прийшла влаштовуватися до вас на роботу у відділ постачання.
— То це ви та сама кандидатка? — здивовано підняв сиві брови Богдан Васильович. — Та як таке взагалі можливо, щоб така розумна, смілива і добра дівчина досі не знайшла собі гідного місця в Києві? Це просто злочин з боку інших роботодавців!
Дарина тихо засміялася. Ситуація набувала несподіваного, але надзвичайно приємного повороту. Цей солідний бізнесмен зараз здавався їй просто добрим дідусем із казки.
— Дозволите поглянути на ваше резюме та документи? — м’яко запитав він. — Хоча, зізнаюся чесно, після того, що ви для мене зробили, я готовий взяти вас у штат навіть без них.
Жінка була на сьомому небі від щастя. Її впевненість зростала з кожною секундою. Вона вже чітко уявляла, як увечері вони з Софійкою підуть у те саме омріяне кафе святкувати її першу перемогу в столиці. Проте, коли Богдан Васильович розгорнув її паспорт і почав читати дані, його обличчя раптом стрімко сполотніло. Руки ледь помітно затремтіли.
— Щось не так? — стурбовано запитала Дарина, подавшись уперед.
— Ви… ви з Фастова? Ваша адреса реєстрації… вулиця Вишнева? — його голос раптом став тихим і надтріснутим.
— Так, це будинок моїх батьків. А чому вас це так дивує? — розгублено відповіла жінка.