Усю наступну ніч вона писала мотиваційний лист, який кардинально відрізнявся від усього, що зазвичай надсилають на такі вакансії.
Наступного ранку Максим сидів у своєму домашньому кабінеті в Козині, з жахом очікуючи на заплановані співбесіди. У будинку стояла незвична, дзвінка тиша, бо синів якраз відвезли до школи, але чоловік чудово розумів — цей спокій оманливий і недовговічний. Аліна організувала йому зустрічі з п’ятьма кандидатками, проте жодного оптимізму Максим не відчував.
Перша жінка прибула рівно о дев’ятій. Це була сувора, підтягнута пані років п’ятдесяти, яка, здавалося, пройшла школу виживання. Вона сіла на стілець так рівно, ніби проковтнула аршин.
— Максиме Вікторовичу, — сухо відчеканила вона. — Я ознайомлена з поведінковими проблемами ваших дітей. Я сповідую філософію суворої дисципліни та жорстких кордонів. У моїй практиці ще не було дитини, яку б я не змогла підкорити.
Максиму одразу стало не по собі. Його синів не треба було «підкорювати», їх треба було рятувати.
Другою була зовсім юна випускниця педуніверситету. Вона випромінювала стільки позитиву, що аж сліпило очі, але Максим одразу зрозумів: вона взагалі не уявляє, куди прийшла.
— Ой, я просто обожнюю діточок! — щебетала вона. — Я впевнена, щойно ваші хлопчики побачать, скільки цікавих ігор я знаю, вони одразу забудуть про свій смуток!
Максим ввічливо подякував їй і перейшов до наступних. Третя і четверта кандидатки були схожими: або занадто авторитарні, або занадто наївні, щоб впоратися з травмованими дітьми.
А потім до кабінету зайшла Марина.
Максим побачив перед собою молоду жінку з теплими, неймовірно добрими карими очима. На ній була проста, але охайна сукня, і трималася вона з якоюсь тихою, природною гідністю.
— Максиме Вікторовичу, доброго дня. Я Марина. Дякую, що знайшли час зі বহুমною зустрітися.
Проводячи її до кабінету, чоловік помітив цікаву деталь: на відміну від інших, Марина не роздивлялася мармурові сходи чи дорогі картини на стінах. Її погляд затримався на сімейних фотографіях, розставлених на комоді.
— Розкажіть про себе, Марино, — втомлено попросив Максим, сідаючи за стіл.
Дівчина зробила глибокий вдих.
— Максиме Вікторовичу, я буду відвертою. У мене немає червоного диплома з дитячої психології. У мене немає престижних сертифікатів європейських шкіл раннього розвитку. Але в мене є вісім років практичного досвіду роботи з дітьми… і дитинство, яке на власному жорстокому прикладі навчило мене, що саме відчуваєш, коли твій світ руйнується.
Максим від несподіванки навіть трохи подався вперед.
— Що ви маєте на увазі?
— Моїх батьків не стало, коли мені було сім, — спокійно, але з легкою гіркотою в голосі пояснила вона. — Решту свого дитинства я провела в державних інтернатах, переїжджаючи з місця на місце. Я дуже добре знаю, як це — до тремтіння боятися, що кожна людина, яку ти полюбиш, обов’язково тебе покине. Я знаю, як це — навмисно відштовхувати людей, робити їм боляче, просто тому, що це болить трохи менше, ніж коли тебе зраджують і кидають.
Марина подивилася прямо йому в очі.
— Я читала про вашу втрату. Моє серце розривається від того, через що зараз доводиться проходити вам і вашим дітям. Але зрозумійте одне: ваші хлопчики — не погані чи зіпсовані. Вони — діти, які проживають величезне горе. А дитяче горе дуже часто маскується під агресію, непокору та руйнування.
Вперше за довгі шість місяців Максим відчув щось, що давно забув — надію.
— Усі попередні няні в один голос кричали, що мої сини просто неможливі.
— Це лише тому, що вони намагалися ними керувати, замість того, щоб спробувати їх зрозуміти, — м’яко заперечила Марина. — Ваші діти не намагаються ускладнити вам життя. Вони просто намагаються вижити у новій для них реальності.
Чоловік дивився на цю неймовірну жінку і не міг повірити своїм вухам. Вона єдина бачила в його синах живих, зранених людей, а не проблему, яку треба усунути.
— Я маю вас попередити, — тихо сказав він. — Мої сини вижили звідси сімнадцятьох нянь. Вони можуть трощити все на своєму шляху.
Марина щиро, тепло посміхнулася.
— Максиме Вікторовичу, я працювала з дітьми, які підпалювали свої кімнати в прийомних сім’ях, бо до смерті боялися знову прив’язатися і бути зрадженими. Я бачила дітей, які ламали кожну іграшку, яку їм дарували, бо самі почувалися зламаними зсередини. Руйнування — це просто біль, якому більше нікуди вийти.
Максим відчув, як клубок у горлі заважає йому дихати.
— Коли ви готові розпочати? — запитав він.