Наступного ранку Марина підійшла до воріт маєтку Ткаченків рівно о сьомій. У руках вона тримала великий термокухоль із гарячою кавою та крафтовий пакунок, з якого напрочуд тепло пахло свіжою випічкою — домашніми рогаликами з вишнею. Дівчина з власного досвіду знала, наскільки важливим є перше враження, особливо коли йдеться про дітей, чия довіра була жорстоко підірвана.
Максим зустрів її на порозі. Він мав вигляд людини, яка не спала кілька діб: під очима залягли глибокі тіні, а краватка була недбало ослаблена.
— Хлопці ще сплять, але це ненадовго, — глухо промовив він, втомлено потираючи перенісся. — Ви точно впевнені, що готові до цього пекла?
Замість відповіді Марина мовчки простягнула йому термокухоль.
— Подумала, що вам зараз не завадить міцна кава. І знаєте, Максиме Вікторовичу… я хочу, щоб ви пам’ятали: хоч би що сьогодні сталося, я не збираюся опускати руки й здаватися. Ваші сини цього не дочекаються.
Максим був щиро зворушений цим простим, людяним жестом. Коли взагалі востаннє хтось просто так приносив йому каву, не вимагаючи нічого натомість?
— Дякую вам, Марино. Це… дуже несподівано і приємно.
— Можна просто Марина, без по батькові, — м’яко усміхнулася вона.
Рівно о пів на восьму ранкову тишу розірвав тупіт десятків маленьких п’ят по сходах. За ним пролунав бойовий клич і гуркіт чогось важкого, що з розмаху гепнулося на підлогу.
— Почалося, — болісно скривився Максим.
Марина спокійно пішла на звук і опинилася у величезній, залитій світлом кухні. Там вона застала трьох абсолютно однакових хлопчаків із розкуйовдженим темним волоссям і величезними синіми очима. Вони саме були в епіцентрі грандіозної битви. Дизайнерський кухонний острів був щедро залитий згущеним молоком, а по стінах розтікалися яскраві плями вишневого варення. Один із хлопчиків уже виліз із ногами на барний стілець, тримаючи в руках відкритий пакет апельсинового соку, явно готуючись влаштувати братам солодкий душ.
— Увага, ворог на порозі! — закричав той, що стояв на стільці, помітивши Марину у дверях.
Звичайна няня в такий момент почала б голосити, кликати батька або погрожувати покаранням. Але Марина зробила те, чого ці діти точно не очікували. Вона щиро, дзвінко розреготалася.
— Оце так розмах! — із захопленням вигукнула вона, спокійно заходячи просто в епіцентр липкого хаосу. — Ви справжні майстри з перетворення кухні на поле бою. Знімаю капелюха, хлопці.
Трійнята завмерли. Пакет із соком невпевнено опустився. Вони були абсолютно збиті з пантелику такою реакцією.
— Ти що… не будеш на нас кричати? — недовірливо спитав один із них, підозріло мружачись.
— А навіщо мені кричати? — здивовано знизала плечима Марина. Вона підійшла до столу і спокійно сіла на єдиний чистий стілець, ніби залита згущиком підлога була нормою життя. — Виглядає так, ніби вам було страшенно весело. Хоча, підозрюю, відмиватися від цього варення буде ще тим квестом.
Хлопчики швидко перезирнулися. Їхня налагоджена система зламалася.
— Мене звати Марина, — продовжила дівчина лагідним тоном. — Я принесла теплі рогалики з вишнею. Але, мабуть, ви вже наїлися згущеного молока і для випічки місця не залишилося.
— Ми його не їли! — ображено і трохи зухвало кинув найстарший. — Ми ним стрілялися!
— Розумію. Стрілятися набагато цікавіше, згодна, — кивнула Марина. — А вас як звати, снайпери?
Той самий хлопчик, який здавався ватажком, вперто схрестив руки на грудях.
— Я Артем. Це Даня, а там — Бодя. І щоб ти знала: ми ненавидимо няньок.
— Яка чудова новина! — радісно сплеснула в долоні Марина. — Бо я взагалі не нянька.
— А хто ж ти тоді? — не витримав Даня, забувши про свою ворожість.
— Я просто друг. Друг, який вміє пекти найсмачніші у світі рогалики і знає сотні неймовірних історій перед сном.
Бодя, наймолодший із трійні, одразу нашорошив вуха.
— Яких ще історій?
— Різних. Про лицарів, які перемагають темряву, про таємні світи і про дітей, які вирушають у великі мандрівки.
Хлопчикам явно стало цікаво, але Артем ще не був готовий здавати позиції.
— Нам не потрібні друзі, — жорстко, по-дорослому відрізав він. — Друзі завжди йдуть назавжди.
Від болю, що прозвучав у голосі дитини, серце Марини болісно стиснулося.
— Ти правий, Тьомо, — тихо і дуже серйозно відповіла вона. — Іноді люди, яких ми любимо найбільше, йдуть. Навіть тоді, коли самі цього зовсім не хочуть.
На кухні запала важка тиша. Марина бачила, як в очах хлопчиків блиснули непрохані сльози.
— Але знаєте, що я зрозуміла? — лагідно продовжила вона, подавшись уперед. — Якщо хтось пішов, це не означає, що він перестав вас любити. І це точно не означає, що тепер вас залишатимуть усі на світі.
— Наша мама пішла… — ледь чутно прошепотів Бодя, і його маленькі плечі здригнулися.
— Знаю, мій хороший. І я навіть уявити не можу, як сильно це болить. Мабуть, іноді здається, що всередині все просто розривається на шматки, так?
Усі троє малюків мовчки закивали, і по їхніх перемазаних щічках покотилися сльози.
— Відкрити вам одну таємницю? — пошепки запитала Марина. Хлопчики знову кивнули. — Моїх мами й тата не стало, коли я була зовсім трішки старшою за вас. Дуже довгий час я була настільки злою на весь світ, що навмисно ображала всіх навколо. Я думала: якщо буду поганою, люди самі підуть, і мені не доведеться плакати, коли вони мене кинуть.
Діти дивилися на неї широко розплющеними очима.
— І що… це допомогло? — шмигнувши носом, запитав Артем.
— На якийсь час. Але потім мені стало так самотньо і холодно… Я ледь не втратила шанс познайомитися з чудовими людьми, бо просто боялася їм довіритися.
Марина дістала з пакунка рогалики, від яких ішов неймовірний аромат ванілі та вишні.
— Ці рогалики моя мама пекла найкраще у світі. Тепер я готую їх щоразу, коли дуже сильно за нею сумую. — Вона поклала випічку на стіл. — Ви не зобов’язані їх їсти. І ви зовсім не зобов’язані мене любити. Але я буду приходити сюди щодня. Хоч би як ви бешкетували, хоч би які стіни вимазували. Бо люди, яким ви не байдужі, не тікають при перших труднощах. Вони залишаються.
Тишу порушувало лише тихе схлипування. Аж раптом Бодя, найменший, зробив невпевнений крок до столу.
— А можна… можна мені один? — несміливо запитав він.
— Звісно, сонечко. Пригощайся.
Бодя відкусив шматочок, і його очі засяяли.
— Дуже смачно…
Артем і Даня перезирнулися, повільно підійшли і теж потягнулися за випічкою. Поки троє хлопчаків жували рогалики, поступово розслабляючись у присутності Марини, Максим мовчки стояв у коридорі, не вірячи власним очам. За якихось двадцять хвилин ця дівчина зробила те, що не вдавалося професійним психологам місяцями. Вона достукалася до їхніх сердець.
Але Максим ще не знав, що їхній крихкий ранковий спокій ось-ось розлетиться на друзки.
Його телефон різко завібрував у кишені. На екрані висвітилося ім’я юриста компанії — Віктора Сергійовича. Він телефонував у таку рань лише тоді, коли ставалася справжня катастрофа.
— Максиме, у нас серйозні проблеми, — без жодних прелюдій почав юрист. Голос його був напруженим як струна. — Пів години тому популярний телеграм-канал «Столичні Інсайди» випустив розгромний пост. Його вже підхопили ютуб-блогери. Хтось злив інформацію про масове звільнення нянь у твоєму домі. Вони роблять із тебе монстра, якому плювати на власних некерованих дітей.