Тим часом у просторій офіцерській їдальні, де пахло свіжою випічкою та смаженим беконом, генерал-майор Руденко тримав увагу цілого столу молодих офіцерів. Історія ставала яскравішою з кожним новим переказом.
— Отже, заходжу я туди, а ця дівчинка сидить і з таким поважним виглядом вдає, ніби проводить діагностику каналу зв’язку з безпілотником, — Руденко театрально розвів руками, відрізаючи шматочок крафтового сиру, який йому спеціально привозили з місцевої екоферми. — Я маю на увазі, у ній зросту метр шістдесят з кепкою. Виглядала так, ніби її місце — вчителькою молодших класів працювати, а не до військової техніки лізти.
Стіл вибухнув належним, підлесливим сміхом.
— І що ви зробили, пане генерале? — старший лейтенант Хмара подався вперед, ловлячи кожне слово керівника.
— А що я мав зробити? Пояснив їй реалії життя. Сказав сидіти у своїй ніші і не висовуватися, — Руденко самовдоволено відпив кави зі своєї персональної термочашки. — Даю гарантію: вона тут і тижня не протягне. Ці підрядники ніколи не затримуються. Отримають один раз по носі, побачать, як працює справжня армія, і одразу тікають назад у свої безпечні цивільні офіси, де найбільша небезпека — це порізати палець папером біля принтера.
На іншому кінці столу полковник Борисенко, начальник служби безпеки об’єкта, похмуро дивився у свою чашку. Він був старшим за більшість присутніх тут офіцерів і пережив достатньо хвиль самовпевнених кар’єристів, щоб розпізнавати тривожні симптоми. Впевненість у собі — це добре, навіть необхідно для командира. Але існує тонка межа між впевненістю та недбалістю, і Руденко мав погану звичку її перетинати.
— А в цієї консультантки точно все гаразд із допусками? — тихо перепитав Борисенко, перекриваючи шум розмов.
— Ой, там усе за протоколом, — Руденко відмахнувся рукою, наче відганяв набридливу муху. — Документи перевірені, папери ідеальні. Ви ж знаєте, як це працює в наш час. Хтось у столичному департаменті закупівель отримує свій відкат за контракт, і раптом у нас по секретному бункеру бігають цивільні так, ніби вони тут господарі.
— І все ж, — Борисенко повільно поставив чашку на стіл. — Я б хотів, щоб мої хлопці зробили глибшу перевірку. Доступ до терміналів управління БПЛА — це не та річ, яку ми маємо роздавати направо й наліво.
— Та будь ласка, робіть що хочете, — генерал знизав плечима. — Але ви побачите, що юридично там усе чисто. У цьому й полягає наша головна проблема зараз: забагато юристів і папірців, замало справжніх воїнів.
Розмова швидко перейшла на обговорення майбутніх спільних навчань із західними партнерами — імітація висадки диверсійних груп на узбережжя, три дні маневрів, які мали вкотре довести керівництву в Києві, що цей командний центр є елітою еліт. Руденко був у своїй стихії, роздаючи вказівки та малюючи тактичні схеми прямо в повітрі.
Ніхто за столом не помітив, як полковник Борисенко тихо підвівся і вийшов з їдальні. Він уже діставав телефон, щоб дати наказ своїм аналітикам підняти всю підноготну їхньої нової “айтішниці”.
Поки офіцери снідали, у диспетчерській Олена працювала з методичною, крижаною точністю. На базовому рівні все виглядало як звичайна рутина: перевірка логів доступу до файлів, метрика продуктивності систем, стандартні протоколи обслуговування, які запустив би будь-який компетентний системний адміністратор.
Але там, у глибині цієї рутини, захована в мікропаузах між офіційними завданнями, вона робила дещо зовсім інше. Олена будувала карту.
Вона зіставляла шаблони доступу, відстежувала потоки даних, фіксувала, хто, коли і якої інформації торкався. Вона шукала аномалії. Крихітні, майже непомітні тріщини в операційній безпеці, які вказували б на те, що хтось працює поза правилами.
Три місяці тому вона отримала наказ. Завдання було сформульоване гранично просто: проникнути на цю базу під легендою, злитися з фоном і знайти “щура”. Хтось у цьому елітному центрі методично продавав засекречені тактичні дані та графіки патрулювань приватній військовій компанії “Апекс Сек’юрити”. І не просто продавав, а пакував це бездоганно, синхронізуючи витоки так, щоб завдати максимальної шкоди і при цьому не залишити жодних цифрових слідів.
Той, хто цим керував, розумівся на військовій інформаційній архітектурі на рівні експерта. А отже, це був хтось із вищого керівництва. Хтось, хто знав, як замести сліди.
Очевидним підозрюваним був генерал Руденко. У нього був максимальний рівень доступу, можливість і, безумовно, достатньо роздуте его, щоб вважати себе недоторканним. Але “очевидний” не завжди означає “правильний”. За три місяці тихого спостереження Олена зрозуміла, що цей бункер живе власною складною павутиною інтриг, заздрощів та союзів. Зливати дані міг будь-хто з півдюжини старших офіцерів. А може, і група осіб.
Тому вона мовчала. Була маленькою, непомітною гвинтиком у системі. Дозволяла їм думати, що вона саме та, ким здається, — затуркана підрядниця, яку легко злякати. Вона гратиме цю роль доти, доки не збере достатньо доказів, щоб спалити їхню корупційну мережу дотла.
Раптом екран блимнув. Спрацював прихований алерт. Хтось намагався отримати доступ до файлу, який вона поставила на моніторинг. Це були журнали реквізиції обладнання для тренувальної місії, що відбулася півтора місяця тому. Нічого надсекретного, от тільки цей же файл уже двічі за останній місяць відкривали користувачі, які не мали жодної логічної причини його читати.
Вона дозволила завантаженню завершитися. Не заблокувала. Не підняла тривогу. Просто дивилася, фіксувала IP-адресу і додавала цей штрих до загальної картини.
Двері з шипінням від’їхали вбік. До кімнати зайшов лейтенант Хмара. Він намагався триматися розслаблено і впевнено, але це виглядало радше як агресивна пихатість.
— Ей, чуєш, пані? — він навіть не потрудився запам’ятати її ім’я. — Наказ генерала. У тебе немає допуску до цього термінала в робочі години. Тобі треба розлогінитися. Зараз.
— Я проводжу системну діагностику, — вона навіть не підняла погляду від монітора. — Завершу приблизно за двадцять хвилин.
— Ага, ну дивись, робочі години почалися о 06:00, тому… — він зробив зневажливий жест рукою, ніби відганяв кота. — Мені потрібно, щоб ти звільнила приміщення. Негайно.
Олена спокійно зберегла роботу, вийшла із системи, склала свій планшет і невелику сумку з інструментами. Хмара спостерігав за нею з ледь прихованим задоволенням. Маленька, але солодка перемога — поставити цивільну на місце. Він уже уявляв, як розповідатиме про це хлопцям в курилці.
— Знаєш, у чому ваша проблема? — Хмара сперся на щойно звільнену консоль. — Ви, цивільні, взагалі не розумієте, що таке ієрархія. Не розумієте, що означає заслужити своє місце в такій структурі. Ми витрачаємо роки на тренування, ми кров проливаємо, ми доводимо свою відданість. А потім з’являється хтось на кшталт тебе, з якимось папірцем від приватної контори, і думає, що це дає їй ті самі права і ту саму повагу.
Олена зупинилася біля дверей.
— Ви маєте рацію, лейтенанте. Я справді цього не розумію.
Ця відповідь його збила з пантелику. Він чекав виправдань, агресії, можливо, спроб послатися на норми трудового договору чи статути. Ця абсолютна, крижана згода зламала його сценарій.
— Ну… просто не плутайся під ногами, — закінчив він уже менш впевнено.