Вона вийшла, не сказавши більше ні слова.
Щойно двері зачинилися, Хмара дістав телефон і відкрив неофіційний чат, де сиділи всі молодші офіцери бази. Технічно такі групи були суворо заборонені статутом безпеки, але про неї знали всі, і ніхто її не видаляв.
“Пацани, ви не повірите, щойно було,” — швидко набрав він. “Генерал просто знищив ту айтішницю підрядницю. Але прикол у тому, що вона ходить з таким лицем, ніби щось із себе представляє. Ви б бачили. Веде себе так, наче їй тут усе належить.”
Відповіді посипалися миттєво. Жарти. Мемоси. Хтось запропонував зробити ставки, через скільки днів вона напише заяву на звільнення. Інший написав, що її треба офіційно призначити “генеральським баристою”. Звичайне нешкідливе цькування, через яке проходить кожен новачок. Вона або навчиться сміятися разом з ними, або зламається і піде. Проблема вирішиться сама собою.
Повідомлення продовжували сипатися весь ранок. Історія розповзалася бункером, обростаючи вигаданими деталями. З кожною годиною розповідь про підрядницю, яка наважилася дерзити генералу, ставала дедалі кумеднішою і далі від реальності. Вона переставала бути людиною і перетворювалася на місцевий анекдот.
Жінка, через яку все це почалося, сиділа сама за пластиковим столом у дальньому кутку звичайної солдатської їдальні. Вона жувала стандартну котлету з кашею, що за смаком нагадували пресований картон, помножений на армійську ефективність. Навколо неї вирувало життя бази. Розмови про ротації. Скарги на графік нарядів. Плітки про перевірки з Києва.
Вона слухала. І запам’ятовувала. Хто кому поступається місцем. Хто сміється занадто голосно. Як формуються неформальні альянси. Вона бачила справжню мережу влади, яка пульсувала під офіційною ієрархією.
До їдальні зайшов старший прапорщик Коваль зі своєю бригадою техніків. Побачив її. Щось тихо сказав хлопцям поруч. Вони всі повернули голови, засміялися і пішли далі.
Їжа в роті Олени перетворилася на тирсу, але вона змусила себе проковтнути.
Знову дихання. Рівний ритм на чотири рахунки. Вдих через ніс. Затримка. Видих через рот. Затримка. Саме так, як їх вчили під час “пекельного тижня” на відборі. Під час симуляції полону та допитів. На тих засекречених полігонах, де з тебе здирають усе людське, щоб подивитися, який стрижень залишиться всередині, коли не буде за що триматися.
Екран її годинника показував 13:37.
На 14:00 у неї була призначена зустріч із начальником відділу ІТ-забезпечення бази. Офіційно — для обговорення оновлень програмного забезпечення та протоколів захисту мережі. Неофіційно — це була “мертва зона”. Можливість передати зібрану інформацію керівництву нагору без залишення електронних слідів у системі бункера.
Вона доїла обід. Віднесла тацю на мийку. Вийшла на поверхню, щоб перейти до іншого блоку.
На вулиці її одразу ж обхопив вогкий, пронизливий карпатський вітер. Він пробирався під фліску і змушував щулитися. ІТ-відділ базувався в найстарішій частині комплексу, ще радянської споруди. Всередині старі системи вентиляції вели безнадійну війну з вогкістю товстих бетонних стін.
Кабінет начальника знаходився на другому підземному рівні. На дверях висіла скромна табличка: “Майор Сидоренко М.В. Інформаційні системи”.
Олена постукала.
— Заходьте, відчинено!
Майору Сидоренку було сорок п’ять, але виглядав він на всі шістдесят. Роки вдивляння в монітори, пошуку вразливостей і латання дірок у системах, які застаріли ще до того, як він вступив на посаду, дали взнаки. Він був компетентним, страшенно втомленим і абсолютно не підозрював, що жінка, яка щойно зайшла до його кабінету, має рівень доступу, про який він навіть не міг мріяти.
— А, ви вчасно, — він махнув рукою на стілець, завалений якимись інструкціями. — Просто скиньте це на підлогу. Отже, нам треба поговорити про оновлення фаєрволів. Нові директиви з Києва — це просто катастрофа для нашої поточної архітектури.
Олена акуратно переклала папери, сіла і дістала планшет.
Десять хвилин вони вели абсолютно легітимну, смертельно нудну розмову про безпеку мережі. Графіки встановлення патчів. Сумісність обладнання від різних вендорів. Це була та специфічна технічна балаканина, від якої у більшості нормальних людей починають скляніти очі.
Раптом Сидоренко важко зітхнув і потер втомлені очі.
— Я піду зроблю собі кави, бо просто вирубаюся. Вам принести?
— Ні, дякую, я в порядку.
Він вийшов. Двері клацнули.
У неї було рівно шість хвилин. Сидоренко був людиною звичок, передбачуваним до секунди. Автомат з кавою стояв на два поверхи вище. Він завжди йшов туди сходами, бо лікар сказав йому більше рухатися. Подвійне еспресо без цукру. Рівно шість хвилин. Вона перевіряла цей хронометраж уже тричі.
Олена блискавично перемістилася до його комп’ютера. Він залишив систему розблокованою. Недбалість, але дуже типова для “своїх”.
Вона швидко пройшла через кілька рівнів каталогів у приховану мережеву папку. Створила новий файл. Зашифрувала його, замаскувавши під звичайний системний лог оновлення. І злила туди всі дані, які зібрала за останні тижні. Патерни доступу. Мітки часу. ID користувачів, які не збігалися з офіційними розкладами чергувань.
Завантаження завершено.
Видалити локальні копії на флешці.
Очистити історію останніх відкритих файлів.
Повернутися на стілець.
П’ять хвилин сорок секунд.
Сидоренко зайшов у кабінет на позначці шість хвилин п’ятнадцять секунд. Прийнятно. В його руках були два паперові стаканчики.
— Я все ж вирішив узяти вам порцію, — сказав він, простягаючи їй каву. — Виглядаєте так, ніби вам це теж не завадить.
Вона взяла стаканчик. Зробила ковток. Це була жахлива, перепалена кава, яка за смаком нагадувала воду, в якій помили ті самі генеральські берці. Вона пила її, не кліпнувши оком.
— То на чому ми зупинилися щодо конфліктів обладнання? — спокійно спитала Олена.
Вони завершили зустріч. Вона вийшла з кабінету, тримаючи в руках стос роздруківок про фаєрволи, які вона ніколи не читатиме, а Сидоренко ніколи не перевірить. Паперовий стаканчик полетів у найближчий смітник.
Головне було зроблено. Справжнє повідомлення вже летіло захищеними каналами нагору, стрибаючи через зашифровані сервери, щоб зрештою опинитися на столі в закритому кабінеті в Києві. Там, де людина, яка має на погонах більше зірок, ніж майор Сидоренко коли-небудь побачить у своєму житті, мала вирішити: чи достатньо вагомі ці докази, щоб дати Олені зелене світло на ліквідацію мережі.