Друга половина дня принесла нові приниження. Служба безпеки бази, виконуючи негласну вказівку полковника Борисенка, затримала її на виході з технічного блоку для “додаткової ідентифікації”.
Усе було абсолютно законно. Згідно з протоколами. І абсолютно очевидно, що це був цілеспрямований тиск.
Олена терпляче стояла в тьмяно освітленому коридорі, поки двоє кремезних патрульних з бейджами СБ фотографували її перепустку. Вони пробили її відбитки пальців через бази даних, хоча вона і так знала, що результат буде ідеальним. Вони ставили запитання, відповіді на які вже мали на своїх планшетах.
— Як довго ви перебуваєте на об’єкті? — монотонно запитав старший патрульний.
— Три місяці.
— Ваше попереднє місце роботи?
— Я приватний підрядник. Працюю за контрактами. У мене немає фіксованого місця роботи.
— Добре. Тоді ваш попередній контракт? Де і з ким?
— Ця інформація підпадає під угоду про нерозголошення. Закритий контракт.
Патрульні перезирнулися. Коли цивільні починають прикриватися грифами секретності, це завжди викликає підозри. Зазвичай це означає, що людина бреше, намагаючись надати собі ваги. Але іноді це означає, що людина каже правду, і ця правда знаходиться на такому рівні доступу, куди звичайним патрульним СБ лізти суворо заборонено.
— Нам доведеться це перевірити, — насупився старший.
— Без проблем. Зв’яжіться за номером, вказаним на звороті моєї форми доступу.
Вони зателефонують. Вони потраплять у цілком реальний офіс одного з державних відомств у Києві, де дуже ввічливий голос підтвердить, що пані Олена Воронова — це саме та, за кого себе видає. Її легенда була бездоганною. Вона мусила такою бути. Свого часу люди віддали життя, щоб ці документи витримували будь-які перевірки.
Ближче до шістнадцятої години вона нарешті повернулася до своїх тимчасових квартир. Це була крихітна кімната в житловому блоці для підрядників. Голі бетонні стіни. Металеве ліжко з тонким матрацом. Стіл і стілець, які, здавалося, списали ще за часів Холодної війни.
Їй було байдуже. Олена спала в набагато гірших умовах. Вона проходила цілі місії в таких обставинах, які зламали б психіку більшості “цивільних”, перш ніж завдали б їм фізичної шкоди.
Вона сіла на жорстке ліжко. Дозволила собі рівно шістдесят секунд повної тиші. Ніякого дихання на чотири рахунки. Ніякого контролю за мімікою. Просто хвилина, коли не треба грати роль.
А потім усе закінчилося. Час повертатися до роботи.
На її планшеті зберігалися зашифровані файли, розкриття яких викликало б грандіозний скандал на національному рівні. Графіки тренувань елітних підрозділів. Списки особового складу. Логістика ланцюгів постачання зброї. Це було все, що потрібно для планування диверсії проти цього центру. Усе, що хотів би отримати покупець крадених секретів.
Але Олена була тут не для того, щоб охороняти ці секрети. Вона була тут, щоб знайти того, хто їх уже краде.
Деталі головоломки починали складатися. Агресивна потреба генерала Руденка контролювати будь-який доступ. Нервозність лейтенанта Хмари поруч із тими, хто міг побачити зайве. Глибокі технічні знання прапорщика Коваля, які явно виходили за межі його посадових обов’язків. Перевірки полковника Борисенка, які здавалися радше спробою залякати, ніж реально розслідувати загрозу.
Будь-хто з них міг бути “щуром”. Або ж усі вони були в одній зв’язці.
Єдиний спосіб дізнатися напевно — це змусити їх помилитися. Натиснути настільки сильно, щоб вони викрили себе у спробі відбитися. А це означало, що завтра їй доведеться піти на загострення. Вона має опинитися там, де їй бути не дозволено. Залізти в системи, які гарантовано спровокують тривогу. Зчинити стільки шуму, щоб той, хто спостерігає з тіні, відчув загрозу і почав діяти.
Олена встановила будильник на 04:30. Достатньо рано, щоб прийти до штабу до основної маси людей. Достатньо рано, щоб опинитися в диспетчерській у той проміжок, коли нічна зміна вже розслабилася, а денна ще не заступила. Достатньо рано, щоб побачити, що станеться, коли вона перестане бути обережною.
Сон прийшов миттєво. Роки підготовки навчили її спати тоді, коли є можливість, адже ніколи не знаєш, коли випаде наступний шанс заплющити очі.
Чотири години по тому беззвучна вібрація будильника повернула її до реальності з наполегливістю леза біля горла.
Вона одягалася в темряві. Той самий флісовий реглан. Той самий непоказний вигляд технаря. Подумки пробіглася списком речей: перепустка, планшет, набір інструментів. І годинник із тією самою прихованою кнопкою, на яку вона досі не натиснула. Ще ні.
Бункер о п’ятій ранку був зовсім іншим світом. Черговий кістяк персоналу. Рідкісні техніки, що проводили нічне обслуговування. Кілька безсонням замучених штабістів. Олена рухалася напівтемними бетонними коридорами плавно, як вода, що шукає шлях найменшого спротиву.
Головні двері диспетчерської управління БПЛА були заблоковані, але її перепустка тихо блимнула зеленим і замок клацнув.
Усередині нічний оператор — молоденький сержант — напівлежав у кріслі, мляво спостерігаючи за автоматизованими процесами, які не потребували втручання людини вже кілька годин.
— Доброго ранку, — тихо сказала вона.
Хлопець здригнувся, ледь не перекинувши порожню банку з-під енергетика.
— Ой… Доброго. — Він був молодий, певно, це його перша серйозна посада. Усе ще нервував, коли хтось з’являвся поза графіком. — Ви рано.
— Системна діагностика краще проходить при мінімальному навантаженні на сервери.
— А, так, логічно, — він уже похапцем збирав свої речі, мріючи здати зміну і піти поспати. — Усе зелене. Канали стабільні. Був один збій на супутниковому каналі близько 03:00, але система сама відновилася.
— Я перевірю логи.
— Супер. Тоді я пішов.
Двері зачинилися. Вона залишилася сама. Диспетчерська тихо співала свою звичну електронну пісню.
Олена підійшла до головної консолі і викликала журнали доступу. Не поверхневі, які може побачити будь-який адмін. Вона пірнула в глибоку архітектуру системи. Протоколи автентифікації користувачів. Маршрутизація передачі файлів. Ті самі цифрові відбитки, які більшість вважає невидимими, але які ніколи не зникають безслідно.
Ось воно.
Піковий сплеск доступу рівно о 03:00. Саме тоді, коли “збійнув” супутниковий канал. Хтось увійшов у систему віддалено і викачав пакет даних. Небагато. Кілька кілобайтів. Для недосвідченого ока це виглядало б як рутинна передача телеметрії.