Тієї ночі, лежачи на тонкому матраці прямо на підлозі (свій старий диван вона продала на місцевій дошці оголошень ще два місяці тому, щоб дотягнути до зарплати), Аліна дивилася в потріскану стелю і знову рахувала. Якщо вона пропустить лекцію в четвер, то зможе взяти додаткові години на касі. Ще плюс 300 гривень. Якщо буде ходити на роботу пішки замість трамвая три дні на тиждень — заощадить ще трохи.
Її старенький смартфон завібрував. СМС від енергокомпанії: “Останнє попередження. Постачання електроенергії буде припинено за 7 днів у разі непогашення заборгованості”.
Аліна міцно замружилася. Ще один тиждень. Вона приноситиме дяді Гриші сніданки ще рівно один тиждень. А потім їй доведеться зупинитися. Вона йому все пояснить. Він мудра людина, він зрозуміє. Вона має спершу подбати про себе — так сказав би кожен. Це було єдиним логічним рішенням.
Але коли настав ранок п’ятниці, Аліна все одно зробила два бутерброди. Все одно налила каву. Все одно пішла на зупинку.
Григорій чекав. Як завжди. А коли він мовчки розламав свій бутерброд навпіл і простягнув одну частину їй назад, сказавши своє тихе: “Усе має бути по-чесному, дитино”, — Аліні довелося відвернутися, щоб він не побачив її сліз.
У понеділок вранці Григорія на зупинці не було.
Аліна стояла там із бутербродом і термосом, розгублено оглядаючи порожній тротуар. Його картонка зникла. Пакета з речами теж не було. Навіть те місце, де він зазвичай спав, виглядало так, ніби там нікого ніколи й не було.
Вона пропустила свій трамвай. Потім наступний. Коли вона нарешті зайшла у третій вагон, то вже катастрофічно спізнювалася на зміну. А в грудях розливалася холодна порожнеча.
Вона переконувала себе, що він просто перейшов на інше місце. На вулиці таке буває. Може, хтось причепився. Може, патрульні попросили піти. Це не обов’язково означало щось погане. Але ввечері, повертаючись з роботи, вона знову перевірила те місце. Порожньо.
У вівторок — нікого. У середу — порожньо.
До четверга тривога всередині перетворилася на тугий, болючий вузол. Після зміни в супермаркеті Аліна пішла до місцевого центру допомоги безхатькам “Прихисток надії”, хоча це було за кілька кілометрів від її маршруту, а ноги гули від утоми.
Жінка на реєстратурі ледве підвела втомлені очі.
— Когось шукаєте?
— Так. Григорій Тарасович. Сивий чоловік, близько сімдесяти, зазвичай ночує на трамвайній зупинці.
— Ми не ведемо облік тих, хто в нас не реєструється.
— Будь ласка, просто перевірте списки, — благала Аліна.
Жінка зітхнула, поклацала мишкою. Похитала головою.
— Такого в нашій базі немає.
— А лікарні? Є якийсь спосіб перевірити?
— Ви родичка?
— Я… — Аліна завагалася. — Я його друг.
— Тоді нічим не можу допомогти. Конфіденційність. — Жінка подивилася на дівчину трохи м’якше. — Послухай, сонечко. Вони часто мігрують. Знайшов собі інше місце. Так завжди буває.
Того вечора Аліна обдзвонила три найближчі лікарні. Скрізь їй відмовили надавати інформацію без підтвердження родинних зв’язків.
На сьомий день вона прийшла на зупинку з паперовим пакетом, у якому лежав бутерброд і записка: “Сподіваюся, з вами все гаразд. А.” Вона залишила його там, намагаючись не думати про те, що залишає їжу для привида.
Того ж дня, повертаючись додому, вона його побачила. Аліна ледь не проїхала свою зупинку, бо вже не очікувала дива. Але він був там. Сидів на своєму картоні, поруч стояв чорний пакет. Він здавався ще худішим, ніж раніше, обличчя змарніло, вкрилося глибокими тінями.
Вона вискочила з трамвая на наступній зупинці і побігла назад.
— Дядя Гриша!
Він підвів очі. На мить їй здалося, що він її не впізнав. А потім його обличчя просяяло.
— Аліночко.
Вона сіла навпочіпки поруч із ним, важко дихаючи.
— Де ви були?! Я обходила притулки, я дзвонила в лікарні!
— Серце трохи прихопило, — його голос був більш хрипким, ніж зазвичай. — Але зараз усе добре.
— Ви не виглядаєте так, ніби все добре.
— Я сиджу вертикально. Це вже непоганий результат, — він спробував усміхнутися, але усмішка не торкнулася очей.
Саме тоді вона помітила його руку. На тильній стороні долоні червонів свіжий, ще не загоєний шрам. Він був ідеально рівним, хірургічним — такий не отримаєш під час падіння чи бійки.
— Що з вашою рукою? — жахнулася Аліна.
Григорій швидко натягнув старий рукав.
— Нічого. Стара рана далася взнаки.
— Дядя Гриша!
— Зі мною все добре, Аліно. — Його тон не залишав місця для суперечок.
Вони помовчали. Потім старий повільно заліз у внутрішню кишеню своєї потертої куртки і дістав запечатаний білий конверт. Трохи зім’ятий, з адресою, написаною непевним, тремтячим почерком. Він простягнув його дівчині.
— Якщо зі мною щось трапиться, — тихо, але дуже чітко сказав він. — Ти маєш це відправити.
Аліна дивилася на конверт, не наважуючись його взяти.
— Що означає “якщо щось трапиться”? Ви нікуди не зникнете.
— Аліно. — Його голос став жорстким, командирським. — Пообіцяй мені.
Вона тремтячими пальцями взяла конверт. Він виявився напрочуд важким.
— Обіцяю.
Григорій повільно кивнув, ніби з його плечей впала величезна гора.
— Молодець, дівчинко.
Вона хотіла запитати, що всередині. Хотіла дізнатися, де він був ці дні, і що насправді означає той хірургічний шрам. Але її трамвай уже наближався, а старий заплющив очі і відкинувся на цегляну стіну зупинки, ніби ця коротка розмова висмоктала з нього останні сили.
Аліна сховала конверт глибоко в наплічник і побігла до вагону. Вона його не відкрила. Поки що.