Два тижні потому Григорій знепритомнів прямо на очах в Аліни.
Вона саме простягала йому старий термос із кавою, коли його руки раптом почали тремтіти. Це не був звичний старечий тремор чи дрижаки від ранкової прохолоди. Це було щось інше — різке, неконтрольоване, лякаюче. Термос вислизнув з його ослаблих пальців і з гуркотом покотився по асфальту, розливаючи гарячу каву просто на бетон.
— Дядю Гришо? — Аліна завмерла.
Він спробував щось сказати, але слова перетворилися на невиразне, тягуче белькотіння. Його очі закотилися, коліна підкосилися, і все тіло важко осіло вперед. Аліна встигла підхопити його за плечі за мить до того, як він міг би вдаритися головою об бордюр.
— Викличте швидку! Сто три! Хто-небудь! — не своїм, зірваним голосом закричала вона.
Жінка на протилежному боці вулиці завмерла і почала гачковито шукати телефон у сумці. Хлопець у спортивному костюмі, який біг повз, на мить пригальмував, розгублено подивився на них і… побіг далі. Двоє пасажирів, які щойно вийшли з першого ранкового трамвая, просто стояли і витріщалися.
Аліна обережно поклала Григорія на бік, як вчили на курсах першої допомоги. Її руки тряслися. Дихання старого було уривчастим, поверхневим, а губи на очах набували лякаючого синюшного відтінку.
— Тримайтеся, чуєте? — шепотіла вона, схилившись над ним. — Тільки не здавайтеся, дядю Гришо. Будь ласка.
Швидка приїхала за сім хвилин, але для Аліни вони розтягнулися на сім годин. Вона застрибнула в салон карети швидкої допомоги, навіть не питаючи дозволу. Один із фельдшерів, молодий втомлений хлопець, спробував її зупинити:
— Дівчино, куди? Ви родичка?
— Я єдина людина, яка в нього є, — відрізала Аліна таким тоном, що фельдшер мовчки зачинив двері і кивнув водієві рушати.
У Міській клінічній лікарні №19 усе відбувалося водночас надто швидко і нестерпно повільно. Григорія на каталці відвезли через подвійні двері в реанімаційне відділення. Медсестра взяла Аліну за лікоть і провела до зони очікування: холодний кахель, ряди жорстких пластикових стільців, гудіння люмінесцентних ламп під стелею і телевізор, по якому без звуку йшли ранкові новини.
Аліна сіла. Опустила очі і зрозуміла, що досі судомно стискає в руках порожній кришки від термоса. Її зміна в лікарняній їдальні почалася двадцять хвилин тому. Вона тремтячими пальцями дістала телефон і написала пані Марії: “Екстрена ситуація. Не зможу прийти. Вибачте”.
Відповідь прийшла миттєво: “Що сталося? Ти ціла?”
“Дядя Гриша знепритомнів. Я з ним у 19-й лікарні”.
“Зрозуміла. Твою зміну закрию, не хвилюйся. Тримай мене в курсі”.
Аліна заплющила очі і притулилася потилицею до холодної стіни, з усіх сил намагаючись не розплакатися. Минула година. Потім ще одна.
Нарешті в коридорі пролунав голос:
— Хто супроводжує невідомого з Борщагівки?
— Я! — Аліна миттю підскочила.
Медсестра провела її до стійки реєстратури, де за комп’ютером сиділа жінка в медичному костюмі. На її бейджі значилося: “Реєстратор О.В. Сидоренко”. Вона виглядала одночасно виснаженою і роздратованою.
— Ви з ним приїхали? — запитала реєстраторка, навіть не підводячи очей від монітора.
— Так. Що з ним?
— Стан стабілізовано. Сильне зневоднення, підозра на мікроінсульт. Робимо аналізи. — Вона агресивно клацнула мишкою. — Але в нас проблема. У нього немає паспорта. Немає підписаної декларації з сімейним лікарем. Жодних контактів. Ми змушені перевести його в муніципальну палату для безхатьків при соціальному центрі.
Усередині в Аліни все обірвалося.
— Що це означає?
— Це означає, що він отримає базовий догляд, але не в цьому відділенні.
— Я знаю про ці муніципальні палати! — голос Аліни зірвався. — Там люди лежать у коридорах! Там не вистачає персоналу!
— Такі правила, — сухо відрізала реєстраторка. — Без документів чи можливості оплатити лікування ми не маємо права тримати його тут.
— Він ветеран! — різко випалила Аліна, сама не очікуючи від себе такої впевненості. — Перевірте базу. Електронний реєстр або базу Міноборони!
Жінка нарешті підвела на неї погляд.
— У вас є його посвідчення УБД? Військовий квиток?
— Ні, але звідки? Він живе на вулиці! Він не носить такі документи в кишені!
Аліна гачковито перебирала в голові всі варіанти. Вона згадала той важкий запечатаний конверт, що лежав у неї вдома. Згадала розповіді старого про секретні відомства, Балкани і врятованих дипломатів. Вона завжди думала, що це вигадки. Але що, як ні?
— Я його племінниця, — збрехала Аліна, дивлячись прямо в очі реєстраторці.
Брови жінки поповзли вгору.
— Племінниця? І у вас немає жодної копії його документів?
— Я просто знаю, що він служив. І знаю, що він має право на нормальне лікування. Просто вбийте його дані в базу. Григорій Тарасович, шістдесят вісім років. Будь ласка.
Реєстраторка дивилася на неї довгу мить, явно не вірячи жодному слову. І тут позаду пролунав спокійний чоловічий голос:
— Олено Вікторівно, зробіть запит.
Жінка обернулася. Це був лікар — високий чоловік років сорока п’яти, із втомленим, але уважним обличчям.
— Романе Богдановичу, система не пропустить без…
— Просто зробіть запит за іменем і роком народження як виняток. — Лікар перевів погляд на Аліну. — Якщо система підтвердить його статус ветерана — ми залишимо його в нашій неврології. Якщо ні — переводимо. Домовилися?
Аліна швидко закивала.
— Домовилися.
Реєстраторка гучно зітхнула і почала друкувати. Чекати довелося хвилин зо дві, але вони здалися вічністю. Раптом програма видала специфічний звуковий сигнал. Вираз обличчя Олени Вікторівни миттєво змінився. Вона присунулася ближче до монітора, вчитуючись у текст. Її щелепа злегка відвисла.
— Що там? — тихо запитав Роман Богданович.
— Є збіг. Флетчер… тобто, вибачте, запис: Григорій Тарасович, 1957 року народження. — Вона покрутила коліщатко мишки. — Але тут… його особова справа заблокована. Майже все під грифом “Цілком таємно”. Тільки позначка про почесну відставку в 2001 році і статус спецконтингенту Міноборони.