Лікар обійшов стійку, щоб поглянути на екран.
— Що це означає? — запитала Аліна, відчуваючи, як пересихає в роті.
— Це означає, що ваш “дядько” брав участь в операціях найвищого рівня секретності, — тихо відповіла реєстраторка, і в її голосі більше не було ані краплі роздратування. Лише глибока розгубленість. — Де саме він служив?
— Я не знаю, — чесно відповіла Аліна. — Він майже нічого не розказував.
І це було правдою. Він розказував багато. Просто вона йому не вірила.
Лікар Роман Богданович випростався.
— Переводьте його в третю палату інтенсивної терапії. Я сам зв’яжуся з відомчою лікарнею Міністерства оборони для узгодження фінансування. З таким профілем вони покриють усе.
Він подивився на Аліну.
— Ви зможете зайти до нього десь за годину. Йому знадобиться хтось, хто буде поруч.
— Я буду, — твердо сказала Аліна. — Щодня.
Григорія перевели до Центрального військового госпіталю через три тижні. Це було на іншому кінці міста, і Аліні доводилося їхати з двома пересадками, але вона приїжджала за кожної нагоди — двічі чи тричі на тиждень.
Госпіталь виявився набагато кращим, ніж вона могла собі уявити. Чисті палати, новий ремонт, персонал, якому справді було не байдуже. У дяді Гриші було зручне ліжко, велике вікно з видом на каштани. Він нормально харчувався, вчасно отримував ліки і спав під справжньою, теплою ковдрою. Він ніби набрався сил, і його розум став напрочуд ясним.
Одного теплого липневого вечора, коли вона приїхала, він сидів у ліжку, спираючись на подушки. На колінах у нього лежав невеликий блокнот у шкіряній палітурці. Він щось зосереджено писав своїм повільним, каліграфічним почерком.
— Що це ви пишете? — запитала Аліна, викладаючи на тумбочку домашні пиріжки, які передала для нього пані Марія.
Григорій підвів очі.
— Моя пам’ять уже не та, що раніше, — просто відповів він. — Я записую те, що має значення. Те, що є правдою.
Він закрив блокнот і простягнув його дівчині.
— Я хочу, щоб це було в тебе.
— Дядю Гришо, та ну, залишіть собі…
— Будь ласка, Аліно.
Вона взяла потертий блокнот. Відкрила його на випадковій сторінці. Імена, дати, назви якихось європейських міст, довгі комбінації цифр, які їй ні про що не говорили. Деякі записи були акуратними, інші — квапливими, майже нерозбірливими.
— Що все це означає?
— Якщо хтось колись запитає, — тихо відповів старий, — ти знатимеш, де шукати правду.
Аліна нічого не зрозуміла, але обережно поклала блокнот у сумку. Тепер він лежатиме поруч із тим запечатаним листом. Дві частини головоломки, яку вона поки не могла скласти.
Життя Аліни потроху налагоджувалося. У лікарні їй трохи підняли ставку. Вона нарешті закрила борг перед хазяйкою квартири. Домовилася з обленерго про реструктуризацію боргу. Дихати стало легше. І частину своєї першої “вільної” зарплати вона витратила на подарунок.
Вона дістала з пакета велику, неймовірно м’яку флісову ковдру темно-синього кольору і поклала її йому на ноги.
Григорій довго дивився на ковдру. Потім перевів погляд на дівчину. Його очі наповнилися сльозами.
— Ніхто… ніхто не робив для мене стільки за останні двадцять років, — прошепотів він.
— Значить, хтось мав би почати, — тепло відповіла Аліна.
Він узяв її за руку і тримав дуже довго. Є речі, для яких слова просто не потрібні.
Григорій помер у вівторок, наприкінці серпня.
Дзвінок із госпіталю пролунав о шостій ранку. Аліна якраз стояла на своїй крихітній кухні і заварювала каву.
— Аліна Коваленко? Це чергова медсестра з військового госпіталю. Щодо Григорія Тарасовича.
Рука Аліни завмерла над чашкою.
— Він тихо пішов уві сні цієї ночі. Зупинка серця. Прийміть мої глибокі співчуття.
Слова доходили до неї наче крізь товщу води. Вона їх чула, але вони відмовлялися складатись у реальність.
— Алло? Ви мене чуєте?
— Так, — її голос прозвучав чужо і глухо. — Я тут.
— Вам потрібно буде приїхати і забрати його особисті речі. Їх небагато: ваша синя ковдра, пара сорочок… І нам треба обговорити питання поховання, оскільки офіційних родичів у нього немає.
— Я буду за годину.
Вона поклала слухавку. Стояла посеред кухні і дивилася в порожнечу. Дяді Гриші більше немає. Людини, якій вона пів року щоранку носила сніданки. Чоловіка, який розповідав неймовірні історії і віддавав їй половину свого бутерброда, коли вона сама була голодна. Чоловіка, який дивився на неї так, ніби вона мала значення.
Аліна повільно опустилася прямо на підлогу. Вона не плакала. Горе було занадто великим, занадто важким. Воно просто лягло їй на груди холодним каменем.
Вона взяла відгул на обох роботах і поїхала до госпіталю. Там їй видали прозорий пластиковий пакет. Синя ковдра, акуратно складена. Старе взуття. І на самому дні — невеликий конверт, підписаний її ім’ям.
Вона відкрила його прямо там, у лікарняному коридорі. Всередині була лише одна стара фотографія. На ній був молодий Григорій — стрункий, сильний, у парадній формі офіцера Збройних сил України. На його грудях виблискували відзнаки. А по обидва боки від нього стояли двоє чоловіків у дорогих костюмах. Одного з них вона впізнала — це був відомий політик, колишній міністр, який часто фігурував у новинах. Обличчя іншого випромінювало ту саму холодну, абсолютну владу.
Аліна перевернула знімок. На звороті, знайомим тремтячим почерком, було написано лише три слова:
“Пам’ятай про дівчинку”.