Її руки нещадно тремтіли. Аліна повернулася до своєї “гостинки”, сіла прямо на тонкий матрац на підлозі і дістала з наплічника інший конверт. Той самий, запечатаний, який дядя Гриша дав їй кілька місяців тому. Той, який вона пообіцяла відправити, “якщо щось трапиться”.
Вона обережно надірвала край паперу. Всередині лежав аркуш у клітинку, списаний дрібним, але чітким почерком, і ще одна копія тієї самої фотографії з міністром. Аліна розгорнула листа.
Він починався словами: “Тому, хто це читає. Найімовірніше, генерал-майору Вікторії Косач, якщо ця адреса досі актуальна”.
Дівчина затамувала подих і продовжила читати:
“Якщо ви читаєте ці рядки, значить, мене вже немає. Мені нема чого залишити після себе. Ні родини. Ні грошей. Нічого, що мало б хоч якесь значення для цього світу. Але я хочу, щоб ви знали про людину, яка мала величезне значення для мене.
Її звати Аліна Коваленко. Протягом шести місяців вона щоранку приносила мені сніданок. Не тому, що мусила. Не тому, що хтось міг це побачити і похвалити її. Вона робила це, бо бачила в мені людину тоді, коли всі інші відвертали очі.
Я був привидом. Державна система забула про мене двадцять років тому, і, правду кажучи, я з цим змирився. Але вона не забула. Вона не дала мені остаточно зникнути. Ця країна забрала все, що я міг їй дати, а потім просто загубила мене в стосах паперів. Але ця дівчинка — бідна, виснажена роботою, неймовірна дівчинка — подарувала мені гідність, коли я не мав абсолютно нічого.
Вона заслуговує на більше, ніж те, що ця країна дала мені. Пам’ятайте про неї так, як вона пам’ятала про мене. Григорій Тарасович. Полковник розвідки у відставці”.
Аліна перечитала листа тричі. І з кожним разом слова здавалися їй усе важчими, ніби наливалися свинцем. Вона подивилася на адресу, вказану на конверті: “Генерал-майору Вікторії Косач. Міністерство оборони України. Головна інспекція”.
Дядя Гриша не був божевільним. Він нічого не вигадував і не прикрашав. Усі ці місяці на холодній зупинці він говорив їй абсолютну правду.
Наступного ранку Аліна пішла до найближчого державного поштового відділення. Вона вистояла в черзі двадцять хвилин, міцно стискаючи конверт у кишені куртки. Коли підійшла її черга, вона ледь не передумала. Ледь не розвернулася, щоб забрати листа додому і назавжди про нього забути.
Але вона дала обіцянку.
— Мені потрібно відправити це рекомендованим листом, — тихо сказала вона, просуваючи конверт у віконце.
Працівниця пошти зважила його на старих вагах.
— Вісімдесят п’ять гривень.
Аліна розрахувалася зім’ятими купюрами зі свого гаманця. Вона дивилася, як жінка наклеїла штрих-код і недбало кинула конверт у пластиковий ящик до сотень інших листів. Він миттєво загубився в купі паперу, ніби його ніколи й не існувало.
Вийшовши з пошти під сіре київське небо, Аліна відчула тотальну порожнечу. Ніхто не читатиме цього листа. А навіть якщо й прочитають — нікому не буде діла. Григорій був просто ще одним забутим ветераном. Черговим ім’ям у бездушній системі, яка вже давно його підвела. Його лист просто підшиють у якусь папку і відправлять в архів. На цьому все закінчиться.
Прощання відбулося в п’ятницю. Його організували в невеликій каплиці при військовому кладовищі. Були лише Аліна, молодий капелан і та сама медсестра з госпіталю. Ні родичів, ні військового оркестру, ні почесної варти. Жодного прапора на домовині. Капелан сказав кілька стандартних фраз про служіння і самопожертву. Аліна майже не чула його слів через шум дощу, що барабанив по даху.
Коли все закінчилося, вона поїхала назад, на ту саму трамвайну зупинку, де вони познайомилися вісім місяців тому. Там вже спав хтось інший. Набагато молодший чоловік, років тридцяти, поруч із яким лежав розмоклий шматок картону з написом: “ГОЛОДНИЙ. ДОПОМОЖІТЬ БУДЬ-ЯКОЮ КОПІЙКОЮ”.
Аліна довго стояла під дощем, дивлячись на те місце, де колись лежала ковдра дяді Гриші. А потім мовчки пішла додому.
Минуло два тижні. Життя мусило тривати. Вона повернулася до своєї рутини: подвійні зміни в лікарні та супермаркеті, вечірні лекції, повернення в порожню холодну кімнату. Вона намагалася не думати про листа і заборонила собі сподіватися, що він щось змінить.
Аж поки одного ранку в середині вересня у її двері знову не постукали.
Була шоста ранку. Аліна страшенно спізнювалася, на ходу застібаючи медичний халат і обпікаючись розчинною кавою. Стук був твердим, офіційним. Вона відчинила двері.
У тьмяно освітленому коридорі “хрущовки” стояли троє військових. Один полковник і двоє молодших офіцерів.
— Аліна Коваленко? — полковник Гайдай виглядав так само серйозно, як і першого разу.
Її серце шалено забилося об ребра.
— Так?
— Ми тут щодо Григорія Тарасовича, — світ ніби хитнувся під її ногами. — Нам потрібно поставити вам кілька запитань. Нас надіслала генерал Косач.
Голос Аліни зірвався на шепіт:
— Генерал Косач?
— Так. Вона отримала лист від полковника. — Гайдай витримав коротку паузу. — І вона хоче зустрітися з вами особисто.