Все відбулося як у тумані. Оскільки Аліна вже жила в Києві, їй не потрібно було нікуди летіти, але рівень організації вражав не менше. Біля її старого під’їзду чекав масивний чорний позашляховик із тонованими вікнами. Полковник повідомив, що на час перевірок та підготовки до зустрічі її поселять у закритому відомчому готелі в урядовому кварталі.
Це був розкішний, ідеально чистий номер, який виглядав краще, ніж будь-яке житло, де вона колись бувала.
— Генерал чекатиме на вас завтра о 09:00, — сказав Гайдай, коли вони їхали центральними вулицями Києва. — Це закритий сектор Міністерства оборони. Не хвилюйтеся, ми проведемо вас через охорону.
Аліна дивилася у вікно на монументальні будівлі столиці. Усе навколо здавалося надто великим, чужим і лякаючим.
— Чому вона хоче мене бачити? — тихо запитала дівчина.
Полковник подивився на неї через дзеркало заднього виду.
— Це вже її історія, Аліно. Не моя.
Тієї ночі Аліна не зімкнула очей. Вона лежала на величезному ліжку з ідеально білою білизною, дивилася в темну стелю і думала про Григорія. Вона гадала, у що саме вплуталася, і чи не зробила вона фатальну помилку, відправивши того листа.
О 8:30 ранку Гайдай чекав на неї в холі. Вони поїхали до головної будівлі відомства. Проходження служби безпеки зайняло двадцять хвилин: рамки металошукачів, ретельна перевірка документів, здача телефону. Їй видали пластикову гостьову перепустку, яку вона причепила до лацкана позиченого піджака. Пані Марія дала їй свій діловий костюм — штани були трохи задовгими, і Аліна почувалася так, ніби вбралася на чуже свято.
Гайдай вів її нескінченними коридорами. Ідеально натерті підлоги. Державні прапори. Всюди люди у формі, які кудись поспішали з теками в руках, стиха обговорюючи щось важливе.
Нарешті вони зупинилися перед масивними дубовими дверима з табличкою “Головна інспекція”. Гайдай постукав двічі.
— Заходьте, — пролунав впевнений жіночий голос.
Кабінет виявився меншим, ніж Аліна очікувала. Великий стіл, шафи з документами, прапор у кутку. А за столом сиділа жінка в ідеально випрасуваній формі з генеральськими погонами. Вікторії Косач було за шістдесят. Сиве волосся строго зібране на потилиці. Її погляд був таким гострим, ніби вона могла просканувати людину наскрізь за одну секунду.
Вона підвелася, коли вони увійшли.
— Аліно? — Генерал вийшла з-за столу і простягнула руку. — Дякую, що приїхали.
Аліна потиснула її. Долоня жінки була теплою, а потиск — міцним, але без зайвого тиску.
— Будь ласка, сідайте.
Аліна опустилася в крісло. Гайдай залишився стояти біля дверей, наче тінь. Генерал Косач повернулася на своє місце і відкрила товсту картонну папку. На корінці Аліна встигла помітити прізвище Григорія.
— Я отримала лист три тижні тому, — почала генерал. — Це був перший реальний доказ за п’ятнадцять років, що він узагалі живий. — Вона важко зітхнула. — А заодно і доказ того, що він помер.
У горлі Аліни знову з’явився той самий болючий клубок.
— Я… я просто не знала, що ще з цим робити.
— Ви зробили абсолютно правильно. — Косач сперлася ліктями на стіл. — Григорій Тарасович був одним із найкращих офіцерів розвідки, яких коли-небудь випускала ця країна. Він виконував надсекретні місії під час найскладніших операцій. Балкани. Близький Схід. Місії, яких досі офіційно не існує на папері.
Вона легенько постукала пальцем по папці.
— Коли він пішов у відставку у 2001 році, він мав отримати повне забезпечення і медичний супровід. Натомість він просто провалився крізь щілини системи.
— Але як таке можливо? — не витримала Аліна.
— Посттравматичний синдром. Плюс фатальна бюрократична помилка, через яку його справу загубили на два роки. Коли ми нарешті її знайшли, він уже зник з радарів. Його визнали зниклим безвісти. Ніхто не став розбиратися далі. — Голос генерала став металевим. — Ми його зрадили.
— Він розповідав мені історії… — прошепотіла Аліна. — Про евакуації, про міністрів, про секретні завдання. Я думала, що він просто хворий. Що він усе плутає.
— Він не плутав нічого, — Косач дістала з папки ту саму фотографію. — Це знято в дев’яносто восьмому. Зліва — тодішній віцепрем’єр. Справа — заступник директора відомства. Григорій щойно витягнув їх із палаючої будівлі під час заколоту на Балканах. Врятував їм життя.
Вона уважно подивилася на Аліну.
— Він врятував дуже багато життів. А ми забули про нього.