Я стояв біля цього новорічного фото довше, ніж варто було. Соля нечутно підійшла і стала поруч, теж дивлячись на знімок.
— Мені не подобається ця фотографія, — тихо промовила вона.
— Чому?
Вона ледь помітно знизала плечима.
— Бо я тут виглядаю так, ніби просто зайшла в гості.
Вісім років. Їй усього вісім років, а вона вже так гостро і болісно розуміла те, що я лише починав фіксувати для себе юридичною мовою. Я повільно підняв руку і торкнувся диктофона в нагрудній кишені.
За сніданком — омлет, як я і обіцяв, вийшов відверто жахливим і пересушеним — Соля нарешті розговорилася. Я не тиснув, лише дозволяв їй вести розмову. Це ще одне золоте правило допиту: ніколи не атакуй свідка питаннями, просто відчини двері й дозволь йому самому зайти.
— Коли вони сказали тобі, що їдуть? — обережно поцікавився я, наливаючи їй чай.
— У вівторок, після вечері, — вона мляво колупала виделкою жовток. — Тато сказав, що це дуже несподівана поїздка. Що це подарунок Лесику на день народження.
День народження Лесика. Я ледь не поперхнувся, але вчасно зупинив себе. Я чудово знав, коли народився мій онук. До його свята залишалося ще понад два місяці.
— Я знаю, що до його дня народження ще довго, — раптом додала Соля, навіть не піднімаючи на мене очей.
Я промовчав.
— Чому ти їм нічого не сказала?
— Бо коли я минулого разу щось сказала… про ту поїздку на озеро… мама дуже розізлилася. Вона кричала, що я егоїстка. А тато після цього зі мною не розмовляв три дні.
Ось воно. Перший гачок. Я зберіг абсолютно нейтральний вираз обличчя. Той самий адвокатський “покерфейс”, який я роками відточував перед суддями та присяжними.
— Яку поїздку на озеро, пташко?
— У вересні. Вони поїхали з Лесиком на Шацькі озера, на базу відпочинку. Мені сказали, що в ті вихідні я йду на ночівлю до Даринки. Але я не пішла. Даринка захворіла і все скасувалося. — Вона говорила про це абсолютно буденним тоном, ніби констатувала сухі факти. Так буває, коли дитячий біль проговорюється внутрішньо настільки часто, що його гострі краї стираються, залишаючи лише глуху порожнечу. — Тому я залишилася вдома з пані Оленою, нашою сусідкою.
Даринка. Її найкраща подружка зі школи. Я подумки занотував це ім’я. Я ще не знав цього, але той вересень незабаром стане Доказом “А” у моїй справі.
— Солю, — я відклав виделку вбік. — Таке траплялося раніше? Щоб вони кудись їхали без тебе… більше ніж один раз?
Вона подивилася на мене довгим, уважним поглядом. У ці секунди я бачив, як у її маленькій голівці йде боротьба. Вона вирішувала, чи можна мені довіритися. Чи можна звалити на мої плечі весь цей тягар. Нарешті вона повільно, дуже обережно кивнула. Здавалося, навіть цей кивок дався їй неймовірними зусиллями.
— Скільки разів, сонечко?
Вона підвела погляд до стелі, ворушачи губами, ніби щось рахувала. І з кожною секундою її мовчання моє серце провалювалося все глибше.
— Багато, — нарешті видихнула вона. — Дідусю, таких разів було дуже багато.
Я простягнув руку через стіл і накрив її тремтячу долоньку своєю. А вільною рукою непомітно натиснув кнопку “Запис”. Ні я, ні вона ще не знали, що цей несмачний омлет був нашим останнім нормальним моментом на дуже довгий час.
Антон зателефонував опівдні. Я проігнорував дзвінок, і він перейшов на автовідповідач. О 12:43 він набрав знову. Потім о 13:15 спробувала подзвонити Наталя. А о 13:47 Антон залишив голосове повідомлення, яке я згодом увімкну на повну гучність у залі суду.
Антон. Мій син. Моя кров. Хлопчик, якого я вчив кататися на велосипеді, якому оплачував репетиторів перед вступом до університету і чиє навчання на престижному факультеті я фінансував, поки він шукав себе. Він телефонував мені чотири рази поспіль. Чотири. І в жодному з повідомлень він не почав із питання: “Як там Соля? З нею все гаразд?”.
Я хочу, щоб ви усвідомили цей факт.
Я прослуховував ці повідомлення, сидячи за їхнім кухонним столом. Соля тим часом спала на дивані у вітальні, сховавшись під важким ортопедичним пледом, який, вочевидь, сама ж і витягла з шафи посеред ночі. Переді мною лежав жовтий юридичний блокнот, диктофон і горнятко міцної чорної кави, яка з усіх сил намагалася тримати мене в тонусі. Я слухав.
Повідомлення перше, 12:02: “Ем… привіт, тату. Це я. Здогадуюся, Соля тобі дзвонила. Я так і думав. Послухай, це не… все набагато складніше, ніж тобі зараз здається, окей? Просто передзвони мені”.
“Складніше”. Треба ж. Ніби квантова фізика — це складно. А залишити восьмирічну доньку вдома і полетіти з рідним сином на атракціони до Франції — це якась тонка філософська концепція, що потребує глибокого контексту.
Повідомлення друге, 12:43: “Тату, ну не починай. Візьми слухавку. Я знаю, що ти в будинку”.
Ні, сину. Я тут. А ти — там. І між нами зараз прірва.
Повідомлення третє, 13:15: Це вже була Наталя. Її голос звучав метушливо: “Богдане Петровичу, я… я просто хочу, щоб ви знали: Соля в абсолютній безпеці. Пані Олена з сусіднього котеджу обіцяла заходити до неї. Ми залишили повний холодильник їжі, у неї є планшет і…”
Я заплющив очі. Вони залишили восьмирічну дитину під “дистанційним” наглядом сусідки. Як вазон на підвіконні. Як щось, що треба іноді поливати й сподіватися, що воно не зів’яне до вашого приїзду.
Моя ручка черканула по паперу: “Офіційного опікуна не призначено. Дитина залишена в небезпеці без нагляду”. Тридцять років практики, панове. Такі навички повертаються миттєво.
Повідомлення четверте, 13:47: Знову Антон. Але цього разу на фоні було чутно галас: музику, сміх сотень людей, характерні звуки європейського парку розваг. Місця, створеного для того, щоб генерувати дитяче щастя. Мій син дзвонив мені з епіцентру свята, щоб пояснити, чому його донька зараз не тримає його за руку.
“Тату, послухай. Я дуже прошу, не роби з цього трагедії. З Солею все нормально. Те, що ти приїхав, це навіть… це чудово. Вона тебе обожнює. Всім так буде краще. Ми повернемося в неділю і спокійно поговоримо. Просто… просто заспокой її, добре? Бо вона любить драматизувати”.
Я дуже повільно поклав телефон на стіл.
Вона любить драматизувати. Дівчинці вісім років. О другій ночі вона дзвонить дідові, захлинаючись сльозами, бо найрідніші люди просто викреслили її зі своїх планів. А слово, яке він підібрав для цього — “драматизує”.
Я взяв ручку і записав у блокнот три слова, підкресливши їх подвійною лінією:
Система. Докази. Суд.
Соля прокинулася ближче до пів на четверту. Її кучері сплуталися ще більше, піжама з лінивцями зібгалася, і зараз вона мала вигляд звичайної, трохи розгубленої семирічної дитини. Але водночас… здавалося, ніби їй усі сорок. Це специфічний вираз обличчя, притаманний дітям, які занадто рано зіткнулися з дорослою байдужістю. Старі, втомлені очі на дитячому личку. Я бачив такий погляд у залах суду частіше, ніж хотів би згадувати.