Він рвучко підняв голову від тарілки. В його глибоких очах майнуло непідробне, щире здивування.
— Ти абсолютно не зобов’язана…
— Я не збираюся сидіти склавши руки й чекати, поки ти мене годуватимеш, як кімнатну собачку, — відрізала дівчина. — Я можу працювати.
— Ти коли-небудь поралася біля великих тварин чи на землі?
— Ні. Але я маю дві здорові руки і дуже швидко вчуся.
Щось невловно змінилося в його суворому обличчі. Це ще важко було назвати повноцінною усмішкою, але вираз став значно теплішим, ближчим до неї.
— Добре. Тоді доїдай, і я покажу тобі наше господарство.
Хутір виявився набагато більшим і складнішим, ніж Соломії здалося вчора крізь вікно авто. Остап терпляче провів її всюди: показав простору стайню, де стояли шестеро міцних, породистих гуцульських коней, великий курник, який відчайдушно потребував заміни гнилих дощок на даху, город, що майже повністю заріс високими бур’янами, та крижане гірське джерело, від якого до будинку були дбайливо прокладені труби.
— Я трохи запустив усе, крім коней, — чесно зізнався він, похмуро дивлячись на хащі замість грядок. — Розумієш, коли живеш зовсім сам, фокусуєшся лише на тому, що приносить реальні гроші й дозволяє просто вижити. Решта побуту здається чимось неважливим.
— Тепер це важливо, — впевнено сказала Соломія, оглядаючи фронт робіт.
Він зиркнув на неї, і вперше в його погляді вона прочитала іскру боязкої надії.
Того дня вони працювали пліч-о-пліч до самого заходу сонця. Соломія натерла криваві мозолі на ніжних руках. Її спина нестерпно нила від незвичної фізичної напруги. Весільна сукня була остаточно й безповоротно знищена — поділ безнадійно порвався об іржаві цвяхи, біла тканина вкрилася сірим брудом і зеленими плямами від свіжої трави. Але коли вона допомагала Остапу замінювати важкі гнилі балки в огорожі, подаючи інструменти та притримуючи дошки, вона відчула те, чого не відчувала у батьківському домі вже дуже давно. Відчуття власної значущості та користі.
Увечері Остап зготував густу, наваристу м’ясну підливу з картоплею. Вони знову сиділи за невеликим столом у кухні, але тиша між ними вже не здавалася такою гнітючою, ворожою і важкою.
— Навіщо ти це зробив? — раптом спитала Соломія, відклавши виделку вбік.
Рука Остапа завмерла над тарілкою.
— Зробив що?
— Виплатив той проклятий борг. Одружився зі мною. З тими грошима ти міг би знайти будь-яку жінку в місті чи навіть в області. Ту, яка сама б з радістю захотіла сюди переїхати до заможного господаря.
Він повільно поклав прибори на стіл. Довгу мить чоловік просто мовчки дивився на свої руки — ті самі пошрамовані, сильні руки, які весь сьогоднішній день були до неї виключно лагідними й обережними.
— Мені тридцять вісім років, — нарешті тихо промовив він, не піднімаючи очей. — Останні дванадцять із них я живу на цьому хуторі абсолютно сам. До того я роками горбатився на чужих господарствах за копійки, відкладав кожну зароблену гривню, відмовляв собі у всьому. Я мріяв мати власну землю і розводити породистих коней. Коли я нарешті купив цей дикий шматок гір… я щиро думав, що маю все, про що тільки мріяв.
— Але? — підштовхнула вона.
— Але тут буває тихо. Занадто тихо, Соломіє. Особливо довгою зимою, коли перевали замітає снігом. І ти сидиш біля печі й починаєш думати, що, можливо, зробив фатальну помилку. Може, людина просто не створена для того, щоб жити так… Тільки виснажлива робота, темний ліс і глуха, безпросвітна самотність, від якої можна збожеволіти.
Він підняв голову і подивився їй просто в очі. Його погляд був пронизливо чесним.
— Я не йшов до твого батька, щоб “купити” собі молоду дружину. Я б ніколи до такого бруду не опустився. Але коли Степан прийшов до мене сам — п’яний, у повному відчаї, благаючи позичити гроші, бо інакше його просто закопають кредитори… Я побачив у цьому шанс. Шанс витягнути людину з дна і, якщо мені дуже пощастить, знайти компанію. Знайти хоч якийсь теплий сенс жити далі, а не просто механічно існувати.
— Ти пожалів мене, — гірко усміхнулася вона.
— Ні, — його голос вмить став твердим, мов карпатська криця. — Я поважав твою безвихідну ситуацію. А це кардинально різні речі.
Як же їй хотілося йому вірити. Боже, як їй цього зараз хотілося. Вірити всім серцем, що вона не просто живий товар. Не бездушна річ, якою розрахувалися за катастрофічні помилки Степана.
— Я не буду тобі брехати чи прикрашати, — продовжив Остап. — Я сподівався, що з часом ми зможемо побудувати тут щось справжнє. Але я також чудово, ясно розумів, що ти цього шлюбу не обирала. Тому зараз я даю тобі те єдине, що можу запропонувати по-чесному. Час. Особистий простір. І повну безпеку.
— А що буде потім?
— Це вирішувати виключно тобі.
У горлі Соломії став жорсткий ком.
— А якщо одного дня я захочу піти?
— Тоді ти збереш речі і підеш. Я дам тобі достатньо грошей на перший час, відвезу на вокзал у Франківськ чи до Києва, чи куди ти сама скажеш. Без жодних умов, дорікань чи скандалів.
— Ось так просто? — недовірливо примружилася вона.
— Ось так просто. Ти не моя власність, Соломіє. І мені глибоко начхати, що там написано у тому папірці про шлюб.
Після тієї відвертої розмови їхні дні на хуторі увійшли в новий, спокійний ритм.
Остап вставав до сходу сонця і тихо йшов до стайні. Соломія взяла на себе будинок. Вона до блиску відмила кухню від багаторічного, липкого холостяцького нальоту, перебрала всі речі, навчилася з першого разу розпалювати вередливу піч. Вона робила все можливе, щоб ця сувора барлога лісовика почала нагадувати справжній дім.
Вечорами вони завжди працювали разом. Лагодили той нещасний, перекошений курник. Висадили нові овочі на розчищеному від хащів городі. Остап виявився напрочуд терплячим і мудрим вчителем. Він показував їй, як правильно чистити коней спеціальними щітками, щоб тварини не нервували. Як непомітно забирати яйця, щоб не налякати курей. Навіть навчив її стріляти з важкої мисливської рушниці по бляшанках — мовляв, у горах буває різне, від диких голодних кабанів до непроханих двоногих гостей.
Він ніколи не торкався її без нагальної, практичної потреби. Хіба що міцно подавав руку, щоб допомогти безпечно злізти з високої драбини, або коротко, по-дружньому плескав по плечу, коли їй вдавалося зробити щось складне.
І щоночі вона за звичкою зачиняла двері на засувку. А він жодного разу не спробував перевірити її на міцність.
Минув тиждень. Потім другий. За ним третій. Явірне з його брудними, липкими плітками здавалося нескінченно далеким, нереальним спогадом з іншого життя. Соломія почала ловити себе на крамольній думці, що, можливо, вона дійсно зможе тут прижитися. Більше того — знайти в цих суворих горах свій справжній спокій.
Аж поки не настала прохолодна неділя. І Остап за ранковою кавою абсолютно рівним голосом повідомив, що сьогодні вони спускаються вниз. Вони їдуть до церкви.