Наступний ранок видався напрочуд похмурим, сірим і дощовим, ніби сама природа відчувала ту густу, отруйну, майже відчутну на дотик атмосферу, що запанувала в нашому домі після вчорашнього скандалу. Паніка, яку я філігранно спровокував своїм «фальшивим заповітом», вилилася у цілком конкретні, моторошні дії з боку моїх так званих родичів. Теща Надія Миколаївна зробила те, чого ніколи в житті не робила за всі довгі роки мого шлюбу з її донькою. Вона прокинулася вдосвіта, власноруч зварила мені каву і принесла гарячу порцелянову чашку на таці просто до мого гостьового ліжка.
Її зморшкуваті пальці, що з усіх сил стискали блюдечко, дрібно і вкрай неприродно тремтіли, видаючи її страх. Очі жінки, зазвичай нахабні й оцінюючі, тепер нервово бігали по кімнаті. Вона категорично уникала мого прямого погляду, дивлячись кудись у підлогу.
— Випий, Ромочко. Я зварила цю каву спеціально для тебе, за особливим рецептом, з любов’ю, щоб ти мав сили на сьогоднішній важкий день, — солодко, медовим, але тремтячим голосом промуркотіла вона. Поставивши напій на тумбочку біля ліжка, теща дуже швидко, наче тікаючи від привида, вийшла в коридор. Але вона залишила двері ледь прочиненими, щоб підглядати за мною в щілину.
Я повільно підніс гарячу чашку до обличчя і втягнув повітря. Напій мав ледь вловимий, але абсолютно чужий, їдкий синтетичний запах, який не мав нічого спільного з ароматом натуральних кавових зерен. Я миттєво, з жахливою ясністю зрозумів, що саме зараз відбувається. Кримінальні кредитори вже дихали Віктору Степановичу в потилицю, мій міфічний візит до нотаріуса загрожував залишити їх ні з чим, і вони на сімейній раді вирішили більше не чекати жодних “восьми місяців”. Вони прийняли рішення штучно і швидко зупинити моє серце.
Я підніс чашку до губ і голосно, демонстративно сьорбнув, ідеально вдавши, що роблю великий, жадібний ковток гарячого напою. Щойно тінь тещі, яка підглядала з-за дверей, зникла за поворотом коридору, я блискавично, без жодного звуку метнувся до ванної кімнати. Я обережно вилив темну рідину в білосніжну раковину. На самісінькому дні дорогої порцелянової чашки залишився підозрілий, густий зернистий осад брудно-білого кольору, який не розчинився у воді. Це була не просто заспокійлива пігулка. Це була кінська, забійна доза якихось небезпечних хімічних препаратів, що радикально пригнічують серцебиття та дихання.
Мої руки діяли абсолютно механічно, так само зосереджено і холоднокровно, як під час знешкодження складних мінних розтяжок на фронті. Я не відчував страху, лише холодну лють. Я дістав свій смартфон, увімкнув яскраве світло, перевів камеру в режим макрозйомки і зробив кілька надзвичайно чітких, деталізованих фотографій цього токсичного осаду з різних ракурсів. Потім дуже акуратно, використовуючи кінчик леза бритви, я зібрав усі залишки хімічної речовини в маленький прозорий поліетиленовий пакетик із зіп-замком. Цей беззаперечний, смертельний доказ я надійно сховав у внутрішній потайній кишені свого військового рюкзака. Жарти остаточно скінчилися. Моя законна дружина, з якою я планував прожити життя, та її родина щойно власноруч розпочали процес мого умисного вбивства.
Дочекавшись, поки в будинку запанує тиша і всі розійдуться по своїх кімнатах, я непомітно, наче привид, вийшов на заднє подвір’я. Заховавшись у густих, розквітлих кущах бузку, аромат якого різко контрастував із брудом моєї реальності, я набрав номер свого найближчого бойового побратима Тараса. З ним ми пройшли найважчі ротації, ділили останній ковток води і прикривали спини одне одному. Щойно я тихо, ледь не пошепки промовив у слухавку, що потребую термінової, життєво необхідної допомоги в глибокому тилу, його заспаний голос миттю став зосередженим і твердим, наче сталь.
Я розповів йому все на одному диханні, не добираючи слів. Про нещадну меркантильність Діани, про мій геніальний фальшивий діагноз, про шахрайство тестя з кримінальними кредитами, мій підставний заповіт і сьогоднішню ранкову каву зі смертельним білим осадом від Надії Миколаївни.
— Документуй усе, брате. Кожен їхній крок і кожне слово, — пролунав у слухавці його крижаний, безапеляційний тон, який так часто рятував нас у бою. — Різниця між живим сапером і мертвим полягає виключно у вмінні вчасно розпізнати пастку і підготувати контрудар. Зберігай абсолютний спокій, не подавай виду. Ми спакуємо цю зміїну кубло грамотно. По суворому закону. Ніхто не уникне покарання.
Його непохитна впевненість стала для мене тим рятівним якорем, якого я так потребував у цьому морі зради. Переконавшись, що Діана поїхала до свого елітного косметолога (бідкаючись по телефону подрузі, як її “виснажує” догляд за хворим чоловіком), а її батьки вирушили у своїх дрібних справах, я викликав таксі і поїхав на інший кінець Києва. У величезному гіпермаркеті сучасної електроніки «Смарт-Світ» я прискіпливо, як справжній профі, придбав три специфічні, дорогі гаджети для прихованого запису.
Повернувшись до порожнього будинку, я працював дуже швидко й обережно. Мої IT-навички стали в нагоді. Масивну кулькову ручку із вбудованим надчутливим мікрофоном я ніби випадково залишив на кухонній стійці, де сімейка любила плести інтриги. Зарядний блок із прихованою ширококутною лінзою встромив у розетку прямо навпроти дивана у вітальні. А дешевий електронний настільний годинник із функцією запису на хмару поставив на полицю в їдальні. Тепер наш затишний котедж перетворився на справжню поліцейську студію звуко- та відеозапису. Мишоловка була готова.
Далі я взявся за юридичний тил моєї операції. Зателефонувавши з нової одноразової сім-картки на гарячу лінію державної установи «Національний фонд підтримки захисників», я, змінивши голос, анонімно повідомив про масштабне шахрайство з моїм електронним кабінетом ветерана. Я настійно порадив інспекторам з кібербезпеки негайно заморозити будь-які фінансові транзакції та анулювати електронні підписи за моїм профілем. Бюрократична машина була запущена.
Після цього я поїхав прямо до центрального районного управління поліції. Слідчий, майор Кравченко — досвідчений чоловік років сорока з надзвичайно проникливими, втомленими очима, уважно, не перебиваючи вислухав мою фантастичну історію. Я показав йому макрофотографії осаду і передав запечатаний пакетик із залишками тієї самої “турботливої” кави.
— Токсикологічна лабораторія дасть нам офіційний висновок за пару днів, Романе, — сказав слідчий, обережно ховаючи докази у свій важкий металевий сейф. — Але щоб беззаперечно довести в суді груповий замах і змову, нам потрібен потужний каталізатор. Нам потрібні їхні зізнання на плівку. Вони мають запанікувати і почати звинувачувати одне одного на ваші камери.
І я точно знав, що саме стане цим ідеальним каталізатором. Того ж вечора я зателефонував до престижної приватної медичної фундації «Світла Опіка». Я попросив їх надіслати найкращу соціальну працівницю до нашого будинку в неділю, рівно о 14:00, щоб офіційно «обговорити умови мого безнадійного хоспісного догляду». Я особливо наполіг на тому, що вся моя “любляча” родина неодмінно має бути присутньою під час цієї надважливої розмови. Це була ідеально підготовлена сцена для мого фінального акту помсти.