Від цієї цифри по спині Руслани пробіг холод. П’ять спроб. П’ять зрад. П’ять разів ці діти сподівалися, що хтось залишиться, і п’ять разів дивилися в спину тим, хто тікав від чужого болю та важкої роботи. Недивно, що вони виглядали як маленькі налякані привиди з колючками назовні.
Руслана спокійно витримала важкий погляд Софійки.
— Я розумію, чому ти мені не віриш, — сказала вона без краплі жалю чи поблажливості. — І ти маєш на це повне право. Але я вже тут. І я нікуди не збираюся тікати. Тобі не обов’язково мені довіряти просто зараз. Просто дозволь мені спробувати стати для вас корисною. Добре?
Софійка довго, мовчки вивчала обличчя Руслани, шукаючи підступу. Потім, так нічого й не відповівши, розвернулася і пішла нагору.
Тієї ночі, коли діти нарешті заснули, Руслана вийшла на кухню. Вона стояла посеред кімнати, дивлячись на гори немитих тарілок, липку плиту і розсипану на підлозі крупу. Сон не йшов. Усередині все ще тремтів адреналін від пережитого дня.
Недовго думаючи, вона знайшла чистий фартух, високо закотила рукави свого светра, увімкнула теплу воду і взялася до роботи.
Вона терла, мила, шкребла і витирала. Фізична праця завжди рятувала її від власних демонів. Минула година, коли двері тихо рипнули. Ярослав, який щойно повернувся з вечірнього обходу хліва, завмер на порозі.
Він не міг повірити своїм очам. Стільниці виблискували чистотою, підлога була вимита, а на сушарці акуратними рядами стояли чисті тарілки. У повітрі замість запаху занедбаності витав аромат мила та свіжості.
— Ви не мусили цього робити, — хрипко сказав він, спираючись на одвірок. — Вже пізно.
— Я знаю, — Руслана не відірвалася від роботи, витираючи останню каструлю. — Ви найняли мене для догляду за дітьми, а не як прибиральницю, але…
— Але що?
— Мені потрібно було щось робити руками, — зізналася вона, опускаючи очі. — Це єдине, що допомагає мені не думати і не згадувати.
Ярослав нічого не відповів. Він просто мовчки підійшов до раковини, взяв чистий рушник і почав витирати посуд, який вона складала. Вони працювали в абсолютній тиші, пліч-о-пліч. І ця тиша не була гнітючою, вона була теплою і лікувальною.
Коли остання чашка знайшла своє місце на полиці, Ярослав поставив чайник. За кілька хвилин він мовчки присунув до Руслани горнятко із запашним трав’яним чаєм.
— Дякую, — прошепотіла вона, обхопивши гарячу чашку долонями.
— Ви добре з цим справляєтесь. З умінням давати лад речам.
— Моя мама навчила мене цього ще до того, як її не стало, — усміхнулася Руслана.
Вони сиділи за чистим кухонним столом, поки за вікном густішала темрява київської ночі. Даринка спокійно сопла у своєму ліжечку ближче до теплої печі. Софійка та Матвійко спали на другому поверсі.
Уперше за ці нестерпні чотири місяці після смерті дружини, будинок Ярослава перестав здаватися йому холодним склепом.
І вперше з того жахливого дня, коли Руслана втратила свою ненароджену дитину — таємницю, яка змусила її поставити на собі хрест і повірити, що вона неповноцінна, — вона відчула, що знаходиться саме там, де має бути.
Надворі засинав змучений хутір. А всередині старого будинку четверо розбитих горем людей зробили свій перший, ледь помітний крок до зцілення.
Непомітно минуло два тижні. Хутірський побут поступово увійшов у новий ритм. За цей короткий час відбулися маленькі, але неймовірно важливі зміни. Даринка перестала лякатися і ховати голову в плечі, коли Руслана простягала до неї руки. П’ятирічний Матвійко взагалі перетворився на її вірного тіньового супутника: він ходив за Русею хвостиком по всій кухні, уважно спостерігаючи своїми великими допитливими очима за тим, як вона ліпить вареники чи замішує тісто на хліб.
Але з Софійкою все було інакше. Восьмирічна дівчинка вибудувала навколо себе такі високі й міцні мури, що Руслана ніяк не могла через них перебратися. Вона категорично відмовлялася від будь-якої допомоги. Сама вдягалася зранку, навіть якщо ґудзики на шкільній кофтинці застібалися криво. Сама вперто варила брату і сестрі ранкову вівсянку, навіть якщо каша пригорала до дна каструлі. Вона доглядала за молодшими так, ніби Руслани взагалі не існувало в цьому будинку.
Одного свіжого ранку Руслана знайшла Софійку біля курника. Дівчинка, закушена від напруги губа, намагалася полагодити дерев’яний ящик для курей-несучок, що відвалився від стіни. Важкий дідівський молоток не слухався в її тоненьких дитячих руках, цвях постійно гнувся.
— Давай я трохи допоможу, — м’яко запропонувала Руся, підходячи ближче.
— Я сама! Мені не треба допомагати! — різко відказала Софійка. Вона з розмаху вдарила молотком, промахнулася повз капелюшок цвяха і боляче вдарила себе по пальцю.
Дівчинка голосно охнула, її очі миттєво наповнилися сльозами, але вона стиснула щелепи, не дозволяючи собі заплакати.