Руслана повільно опустилася поруч із нею на прим’яту траву.
— Твоя мама навчила тебе дбати про все на світі, правда? — тихо запитала вона.
Обличчя Софійки вмить закам’яніло.
— Не смійте говорити про мою маму.
— Вона навчила тебе дуже добре, — продовжила Руся, ігноруючи колючість дівчинки. — Ти надзвичайно сильна і самостійна, Софійко.
— Я мушу такою бути. Бо більше нікому про них подбати, — голос дівчинки зрадницьки здригнувся. — Всі інші все одно їдуть геть.
Тільки в цю мить Руслана зрозуміла все до кінця. Софійка відштовхувала її не через злість чи дитячу жорстокість. Це був її щит. Вона просто захищала своє розбите серце від чергової втрати.
— Ти маєш рацію, — тепло сказала Руся. — Ти дбаєш про них просто чудово. Але, сонечко… тобі лише вісім років. Ти не повинна нести весь цей тягар на своїх плечах сама.
— Я найстарша. Це мій обов’язок.
— А що, якби це було не так? Що, якби поруч був хтось, хто міг би розділити цей тягар з тобою? — Руслана обережно торкнулася плеча дівчинки.
Софійка підняла на неї очі, які здавалися очами дорослої, дуже втомленої жінки.
— Навіщо вам це?
— Бо тобі потрібна допомога. А я тут. І я нікуди не поїду. — Руслана зробила паузу. — До речі, я ніяк не можу запам’ятати, як саме Матвійко любить їсти яйця на сніданок. Я постійно роблю щось не так. Навчиш мене?
Софійка здивовано кліпнула вологими віями.
— Ви… хочете, щоб я вас навчила?
— Звісно. Ти знаєш їх краще за будь-кого у світі. Мені потрібен твій досвід, щоб правильно за ними доглядати.
На обличчі дівчинки щось невловимо змінилося. М’язи розслабилися.
— Він любить яєчню-бовтанку. Але щоб не надто суха, а трошки м’яка, — діловито пояснила вона.
— Покажеш мені завтра вранці?
І вперше за всі ці дні Софійка усміхнулася. Це була дуже маленька, невпевнена, але абсолютно щира усмішка.
Того ж дня ближче до вечора Софійка сама зайшла до кухні.
— Даринці треба заплести косу на ніч. Вона не може заснути з розпущеним волоссям. Мама завжди плела їй “колосок”… Покажете, як ваша мама вам плела?
Очі Софійки знову наповнилися сльозами, але вона мужньо кивнула на знак згоди.
Вони втрьох всілися на дерев’яній веранді. Даринка примостилася між ними. Маленькі пальчики Софійки обережно направляли руки Руслани, показуючи, як правильно переплітати пасма.
— Мама завжди співала, коли нас заплітала, — ледь чутно прошепотіла Софійка.
— Що саме вона співала?
Софійка тихо, невпевнено завела: «Ой ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота…». На середині куплету її голос зірвався і затремтів. Руслана миттєво підхопила мелодію, лагідно мугикаючи мотив, коли не пам’ятала точних слів. Софійка ковтнула сльози і приєдналася до неї. Цього разу їхній спільний спів зазвучав сильніше і спокійніше.
Коли косичка була готова, маленька Даринка розвернулася, обхопила Руслану за шию і міцно поцілувала. А потім, трохи повагавшись, обійняла й Софійку.
— Я так скучила за мамою, — пропищала мала.
— Я теж, — прошепотіла Софійка.
— А ми можемо сумувати за мамою, але при цьому любити тьотю Русю? — раптом пролунав голос Матвійка. Він стояв у дверях, притулившись до одвірка, і уважно чекав на відповідь.
Софійка подивилася на Руслану. Руся подивилася у відповідь, мовчки передаючи право вирішувати самій дівчинці.
— Так, — нарешті впевнено сказала Софійка. — Думаю, що можемо.
Тієї ж ночі, коли всі вже спали, у двері Русланиної кімнати тихо постукали. На порозі стояла Софійка.
— Я так втомилася бути сильною весь час, — прошепотіла вона.
Руслана мовчки розвела руки. Дівчинка кинулася в її обійми і розплакалася — гірко, гучно, як і належало бідній маленькій дитині. Вона ридала, оплакуючи матір, яку втратила, і своє дитинство, яке змушена була принести в жертву. Руся гойдала її на руках, гладила по спині і шепотіла:
— Тоді дозволь мені відтепер бути сильною за нас обох.
Ярослав бачив усі ці маленькі дива здалеку. Він спостерігав, як за кухонним столом Руслана терпляче вчить Матвійка складати літери з абетки. Бачив, як вона разом із Софійкою садить свіжу редиску на очищених від бур’яну грядках. Бачив, як вона щовечора ніжно заколисує Даринку.
Одного вечора Софійка розклала на столі свої шкільні зошити.
— Нам задали з малювання намалювати свою сім’ю, — сказала вона, розкладаючи олівці та фарби.
Ярослав незграбно підсів до неї.
— Давай я допоможу.
Він спробував намалювати хату, але вона вийшла схожою на кривий сарай після бурі. Софійка дзвінко захихотіла. Матвійко розреготався на всю кухню. Навіть Ярослав не витримав і тепло всміхнувся.
— Тепер ваша черга, тьотю Русю, — скомандувала Софійка.
Руслана взяла олівець. Її малюнок був простим, але дуже акуратним. Великий будинок, а на веранді — чотири фігурки. Софійка, Матвійко, Даринка та Ярослав. Вона домалювала квіти біля паркану і кумедних курей на подвір’ї.
— Це ідеально, — захоплено видихнула Софійка.
Ярослав дивився на малюнок. Потім на м’які, вправні руки Руслани. На те, як легко вона змусила його дітей сміятися вперше за стільки місяців. Їхні погляди зустрілися над столом.
— Ви дуже добре з цим справляєтесь, — тихо сказав він.
Щоки Руслани спалахнули рум’янцем.
— Це просто дитячий малюнок…
— Я мав на увазі все це, — додав він ще тихіше.
Ця мить, сповнена несказаного, розтягнулася б довше, якби Матвійко випадково не перекинув склянку з водою для фарб прямо на стіл. Усі миттєво зірвалися з місць, хапаючи ганчірки, сміючись, штовхаючись і працюючи разом, щоб врятувати зошити.