Пізніше, коли діти вже бачили сни, Ярослав вийшов на веранду, де сиділа Руслана.
— Вони стали іншими, — сказав він, дивлячись у темряву двору. — Легшими. Ніби знову стали дітьми, а не маленькими переляканими дорослими.
— Їм просто потрібен був хтось, хто б дозволив їм побути слабкими.
— Ви це зробили. А я не зміг. — Ярослав похитав головою.
— Ви зберегли їм життя. Ви дали їм їжу, тепло і дах над головою. Коли весь світ руйнувався, ви були їхнім фундаментом. Це найголовніше.
Ярослав сів поруч із нею. Так близько, що вона могла відчувати тепло його тіла.
— Але ви дали їм дещо більше, Руслано. Ви дали їм надію.
Вони сиділи в затишній тиші, дивлячись на зоряне київське небо.
Наступного тижня в місцевій школі відбулися батьківські збори. Руслана спочатку вагалася, чи варто їй іти, адже вона не була матір’ю, але Софійка так наполегливо просила про це, що відмовити було неможливо. Вони пішли туди разом із Ярославом.
У галасливому шкільному коридорі вчителька молодших класів, Оксана Петрівна, зупинила їх із теплою усмішкою.
— Софійка просто розквітла останнім часом, — сказала вона, дивлячись то на Ярослава, то на Руслану. — Вона стала спокійнішою, радіснішою. Знову почала спілкуватися з однокласниками. Я бачу, як дитина оживає. І я знаю, що це завдяки вам, — вона з вдячністю кивнула Руслані.
Але радість від цих слів швидко випарувалася, коли на виході зі школи їх перестрів староста села, Петро Іванович Ковальчук. Він відвів Ярослава трохи вбік, але Руслана все одно чула кожне слово.
— Ярославе, я по-сусідськи хочу попередити. Люди говорять, — Ковальчук багатозначно подивився на Руслану, яка чекала біля машини. — У селі пліткують. Неодружена жінка живе під одним дахом із вдівцем. Це, знаєш, виглядає… не зовсім правильно. Моральний облік і таке інше. Якщо ці розмови дійдуть до районної Служби у справах дітей, у тебе можуть бути проблеми.
Щелепа Ярослава напружилася, а очі потемніли від гніву.
— Мої діти нагодовані, одягнені, доглянуті й нарешті почали сміятися. Мені абсолютно плювати, що там пліткують люди, яким немає діла до власних сімей.
Ковальчук примружився.
— Тобі не повинно бути плювати. Опікунська рада не дуже поблажливо ставиться до таких “нетрадиційних” ситуацій біля неповнолітніх. Подумай про це.
Він розвернувся і пішов, залишивши в повітрі важку, липку загрозу. Руслана відчула, як її обличчя заливає фарба пекучого сорому. Вона підійшла до Ярослава.
— Може… мені справді краще піти? Я не хочу створювати вам проблем. Я руйную репутацію вашої родини.
— Ні, — голос Ярослава був твердим, як сталь. — Ти не підеш звідси тільки тому, що якісь дріб’язкові люди вирішили почесати язиками. Ти рятуєш життя моїм дітям. Софійка сьогодні усміхалася. Ти знаєш, скільки я не бачив її усмішки? Ви потрібні їм, Руслано. Ви потрібні нам усім.
Ці слова повисли між ними — важкі, наповнені змістом, який жоден з них ще не був готовий озвучити вголос.
Діти справді зцілювалися, але сам Ярослав усе ще тонув у своєму горі. Руслана бачила це в тому, як він заганяв себе фізичною роботою до повного виснаження. В тому, як він ніколи, за жодних обставин не згадував померлу дружину. В тому, як він здригався, коли Даринка вночі кликала маму крізь сон.
Одного вечора за вечерею Матвійко раптом запитав:
— Тату, а мама любила квіти?
Обличчя Ярослава миттєво скам’яніло, перетворившись на непроникну маску.
— Їж свій суп, сину, — сухо відрізав він.
— Але ж любила? Софійка каже, що любила, а я… я забув, — у голосі хлопчика зазвучала паніка.
— Я сказав, досить, Матвію, — різкіше, ніж зазвичай, кинув Ярослав.
Хлопчик опустив голову і почав безглуздо колупатися ложкою в тарілці. Апетит у всіх миттєво зник.
Того ж вечора, коли діти вклалися спати, Руслана знайшла Ярослава в сараї. Він стояв спиною до дверей і методично стругав якусь дошку, хоча в цьому не було жодної потреби. У повітрі пахло свіжою тирсою і машинним мастилом.
— Ви не маєте права так робити, — тихо, але рішуче сказала вона.
— Робити що? — він навіть не обернувся.
— Відштовхувати їх, коли вони запитують про неї. Вони бояться забути свою матір.
Рука Ярослава із рубанком завмерла.
— Я не знаю, що їм казати.
— Скажіть правду! Скажіть: “Так, сину, вона обожнювала квіти”. Скажіть, що вона садила айстри біля паркану. Назвіть її ім’я, Ярославе. Скажіть: “Олена”.
Чоловік сіпнувся, ніби Руслана вдарила його батогом по відкритій рані.
— Вони повинні чути, як ви говорите про неї, — м’якше продовжила Руся, роблячи крок назустріч. — Їм потрібно знати, що пам’ятати маму — це безпечно. Що це не заборонена тема.
— Це не безпечно! — його голос зірвався на хрип. — Коли я говорю про неї, це робить її смерть реальною. Це робить її остаточною.
— Вона і є остаточна. Але ваші діти все ще тут, живі. І зараз вони вчаться від вас, що любов означає втрату і вічне мовчання. Ви хочете, щоб вони виросли з цією думкою?
Плечі Ярослава несподівано затремтіли. Він опустив голову, спираючись руками на верстак.
— А що, якщо я не зможу? — прошепотів він так тихо, що Руслана ледь розчула. — Що, якщо я почну говорити про Олену і просто зламаюся? Розсиплюся на шматки?
Руслана підійшла впритул і обережно поклала долоню на його широку спину, що здригалася від стримуваних ридань.
— Тоді ви зламаєтеся. А ми будемо поруч, щоб допомогти вам зібрати ці шматки докупи.
Тієї ж неділі Ярослав уперше після похорону повіз дітей на сільський цвинтар. Руслана залишилася стояти біля старої огорожі, даючи їм простір. Вона мовчки дивилася, як великий, сильний чоловік опустився на коліна біля могили. Як Софійка обхопила батька за шию. Як Матвійко обережно торкався пальчиками холодного каменю. І як маленька Даринка поклала на могилу зірвані по дорозі жовті кульбабки.