— Пане майоре, — Дмитро змусив себе говорити максимально твердо і холодно, хоча адреналін уже розривав вени, пульсуючи у скронях швидким барабанним дробом. — Що тут, чорт забирай, відбувається на моєму подвір’ї? Чому ви стоїте біля мого дому з лікарями?
Але навіть ставлячи ці питання вголос, сержант уже все прекрасно розумів. Холодне, огидне усвідомлення накривало його з головою, затягуючи у чорний вир. Чергова швидка допомога, суцільний траурний одяг молодої дружини, її розпухлі від багатогодинних сліз очі, офіційна папка з гербовою печаткою в руках офіцера… Хтось у величезній армійській машині припустився помилки. Фатальної, абсолютно нелюдської і непрощенної недбалості.
І судячи з критичного, понівеченого стану Мар’яни — з цієї божевільної, небезпечної суміші неможливої надії та тваринного страху знову втратити його — вона жила в цьому персональному пеклі вже далеко не першу годину. А можливо, і не перший день. Уся радість від майбутнього сюрпризу, всі мрії про теплі обійми миттєво згоріли, перетворившись на гіркий попіл.
Мар’яна зробила ще один непевний крок, а потім раптом, немов стиснута пружина, зірвалася з місця. Вона врізалася в нього з такою шаленою, відчайдушною силою, що Дмитро ледь встояв на ногах, мимоволі випустивши важкий баул прямо на тротуарну плитку.
Він інстинктивно, жадібно підхопив її, стискаючи у сталевих обіймах, ховаючи її тендітне тіло від усього навколишнього світу. Вона ридала вголос. Страшно, надривно, сховавши обличчя на його широких грудях. Все її тіло здригалося в неконтрольованих конвульсіях. Дмитро фізично відчув, як її гарячі, пекучі сльози миттєво просочують цупку піксельну тканину його форми, проникаючи аж до самої шкіри.
— Вони сказали мені, що ти загинув! — захлиналася вона словами крізь істеричні ридання, чіпляючись за його кітель так міцно, ніби він міг знову розчинитися в повітрі. — Вони прийшли… Вони стояли прямо тут, на нашому газоні, і сказали, що тебе більше немає. Боже мій, Дімо, ти живий! Ти такий теплий!
Він мовчки гладив її по спині, безперервно цілував її волосся, міцно заплющивши очі. Через її здригаюче плече він бачив, як військові та медики на подвір’ї остаточно скам’яніли, перетворившись на безмовні соляні стовпи.
Лікар з приватної клініки повільно, наче в уповільненій кінозйомці, опустив помаранчеву реанімаційну валізку на зелену траву, нервово протираючи окуляри. Офіцер-психолог вже діставав смартфон, гарячково і тремтячими пальцями набираючи номер вищого командування, щоб негайно доповісти про цю сюрреалістичну, неможливу ситуацію, яка не була прописана в жодному існуючому протоколі.
Дмитро занурив обличчя у розкішне волосся дружини, жадібно вдихаючи такий рідний, знайомий запах її м’якого шампуню. Він удома. Він абсолютно живий, цілий і неушкоджений.
Але те світле, омріяне повернення, про яке він стільки марив у сирих донецьких траншеях, щойно розбилося на дрібні, гострі друзки. Сталося щось непоправне, глибоко травматичне. І тієї ж миті він подумки присягнувся собі знайти того кабінетного клерка, який не дивлячись поставив свій байдужий підпис під його власною смертю.
Затишна, залита м’яким пообіднім світлом вітальня їхнього будинку на Софіївській Борщагівці ніколи раніше не здавалася Дмитру такою тісною, холодною і задушливою. Кожен предмет інтер’єру тут кричав про мирне життя: стильні пастельні штори, великий плазмовий телевізор, книжкові полиці та світлий кутовий диван, який Мар’яна так ретельно вибирала в меблевому салоні. Але зараз цей дім перетворився на сюрреалістичну декорацію для чужого горя.
Майор Ільєнко незграбно сидів на самому краєчку цього світлого дивана. Його парадний, ідеально випрасуваний кітель виглядав тут максимально чужорідно, наче темна пляма на білому полотні. Поруч, у м’якому кріслі, важко зітхаючи, вмостився капелан — сивий чоловік із безмежно втомленими, повними скорботи очима. Решту військового супроводу та бригаду лікарів із клініки Дмитро ввічливо, але дуже категорично, командирським тоном попросив зачекати надворі. Йому було життєво необхідно повернути контроль над власною фортецею.
Сержант сидів поруч із дружиною. Їхні пальці переплелися так міцно, що кісточки на руках побіліли від напруги. Мар’яна не відпускала його долоню ні на міліметр, панічно боячись розімкнути руки. Щохвилини, ніби звіряючи реальність із власним розумом, вона кидала на його обличчя переляканий, скануючий погляд, перевіряючи, чи справді підіймаються його груди, чи справді він дихає.
— Головний сержанте Гавриленко, — нарешті розірвав цю густу, отруйну тишу майор Ільєнко. Його голос звучав надтріснуто, кожне слово давалося офіцеру з видимим, майже фізичним зусиллям. — Я чудово усвідомлюю, що слово «вибачте» в цій ситуації не варте абсолютно нічого. Це просто порожній струс повітря. Але я зобов’язаний почати саме з нього. У системі обліку втрат вашого сектору стався катастрофічний, немислимий збій.